XV
Нема землі!
Нарешті Чіпка зібрав урожай — напрацьований його руками, на власній землі, хліб. Його лишилося тільки обмолотити. Та повідомили його про те, що з Дону прибув чоловік, який стверджує, що має права на Чіпчину землю. І у нього її забрали. Тепер він нічого не мав.

Не міг стерпіти молодий чоловік такої наруги над собою — тільки жити почали! Мати дала йому п’ять карбованців і поплентався він шукати правди у Гетьманське.

Прямуючи, Чіпка зустрівся з чоловіком, який назвався Василем Порохом. Слово за слово і розговорилися. Зі слів Василя, він за потреби складав для неписьменних людей «прошенія» до суду. Запропонував свої послуги Варениченкові. Платою за це мала слугувати пляшка горілки. Написання документу було ділом серйозним та довгим, тож вирішили ним зайнятися удома в Пороха.

Коли прийшли до його хати, Чіпка був неприємно вражений. У будівлі скрізь панували бруд та безлад. За чаркою говорили про свої тяжкі долі. Чіпка вів мову про несправедливість, що з ним сталася, а Василь розказував про своє горе: через предводителя він полишив своє службове місце, брата пан заслав до Сибіру, а його сестра втратила розум за пановим племінником, і сором накрив їхню сім’ю. Щоб побороти всю несправедливість він стукає в усі двері, пише «прошенія» і для своїх родичів, проте скрізь отримує відмову, бо всі начальники — родичі пана.

XV
З легкої руки
Коли ранком Чіпка прокинувся, відразу зібрався, забрав документа і пішов до суду. Там він звернувся до секретаря, який мав прізвище Чижик. Той прямо сказав йому, що його справу можна легко вирішити, але для того, щоб справа була розглянута з необхідною для нього кінцівкою, потрібно внести 50 крб.

Чіпка був і ображений, і здивований, і лютий водночас. Його обуренню не було меж, але що він — простий селянин, міг удіяти? Нічого.

Тож він, похиливши голову, побрів назад до свого новоспеченого друга Пороха. Там вони знову пили оковиту та оплакували свої важкі долі, а ще говорили про всесвітню несправедливість. Злоба у поєднанні з горілкою утворили страшну — згорьовану та злісну — суміш, що знайшла собі притулок у Чіпчиному серці. З Василем пропили всі ті гроші, що давала мати для суду. Вирушив додому, але не зміг минути шинок. Оскільки за що пити вже не мав, то віддав за горілку свої речі. Вдома тільки переночував і знову пішов шукати оковитої.

XVI
Товариство
З таким способом життя не забарилися для Чіпки і нові «друзі». Їх було троє: Лушня, Матня і Пацюк. Знайшов він їх у шинку. Вони любили добре випити, особливо за чужий кошт, от і приклеїлися до нього, мов шевська смола.

Зовні вони всі були дуже різні. Лушня був з них чотирьох найгарніший, мав широченні плечі, високого зросту, дужий та міцний, а ще у нього були красиві чорні-пречорні вуса. Пацюк був повною протилежністю першого товариша, бо був малий на зріст, до того ж худорлявий, але дуже швидкий та моторний. А Матня був гладким та дуже неакуратним: брудним і в поганому, не доглянутому одязі.

Лушня з’явився на світ при панському дворі. Його мати рано осиротіла і служила при палаці. Вона була красивою жінкою і на неї кинув оком сам пан. Так і народила вона Тимофійка. Коли він підріс, його поставили лакеєм, та дуже не злюбив свого ж таки сина пан. Йому часто діставалося від нього на горіхи, бо панові ввесь час ввижалося, що той щось краде, хоча то було неправдою. Не міг терпіти таку жорстокість та несправедливість хлопець, рвалася на шматки його скалічена душа, і потрішку закрадалося до серця зло, що почало проростати у різних дурних вчинках. Так, наприклад, міг Тимошка щось украсти із панських покоїв і підкласти комусь із дворових. Коли цю річ знаходили і безневинну людину дуже жорстоко карали, він тішився. Щоправда, коли-не-коли совість прокидалася у його, колись добрій, душі, і щоб не чути її голосу він прикладався до оковитої. Все частіше й частіше. За пиятику його звільнили з попередньої посади, і тепер він став кучером.

Тож все товариство частіше й частіше гуляло у шинку. Пити вони мали за що — Чіпка ще мав гроші і всіх пригощав. Більше того, вони стали такими нерозлучними, що навіть у свій п’яний сон провалювалися всі разом у Чіпчиній хаті. Мати не знала, що вже з ними робити: і кричала, і молила, і просила кинути цю справу, але ніхто її не слухав. День минав за днем: зранку чоловіки плелися до шинку, а ввечері, захмелілі та грубі, поверталися додому. Сусідські люди співчували Мотрі і нарадили піти з жалобою до волості. Вона так і зробила. Опинився Чіпка у холодній. Але пізнього вечора його «друзі» вивалили стіну в’язниці та й забрали полоненого. Він був лютий. Хміль ще не відпустив його, і думки в його голові повністю захопила злість на матір. Він залетів до хати і кричав на неньку так, що на всю вулицю було чутно. Слів він зовсім не добирав, називаючи її останніми словами. Мати з усіх сил намагалася закликати сина взятися за розум. Та де там! Він чув тільки себе і свою злобу на все і всіх. Потім Чіпка забирає материну біленьку свитку, яка вдягалася тільки великими святами, і йде пропивати її у шинку.

Не витримало Мотрине серце такої наруги, боялася вона за своє життя, тож склала свої скромні пожитки у вузлик і пішла з власної хати — жити до чужої бабусі-повитухи.

Тепер зовсім ніякого зупину Чіпці не лишилося. Відніс він по черзі за горілку все, що можна було пропити: від одягу — до господарських речей. Тепер ходив, немов останній голодранець: що на ньому лишилося, те безсоромно світило дірками, виставляючи напоказ та на холод голе тіло.

Єдине, чого ніяк не міг віддати за горілку — стоги пшениці, яку він так дбайливо ростив і на яку ніяк не міг надивитися. Лушня намовляв його на продаж, бо не мали вже нічого, щоб змінити на оковиту, але Чіпка відмовлявся. Згадалася йому Галя, з якою бачилися на полі, і стало йому ще сумніше.

XVII
Сповідь і покута
Згадався, чомусь, Чіпці Грицько, який пас із ним у дитинстві отару. Він теж не мав доброї долі, і був чи не єдиним його другом. Нехай це було і давно.

Коли підійшов до двору, то навіть замилувався: скрізь порядок, хазяйська рука прикладена: і Грицькова, і його жінки. Його зустріла гарненька молодичка. Він запитав, чи вдома Грицько і розказав, що має до нього таку й таку справу. Виявилося, що чоловік підробляв у жида, адже з роботою вдома уже мав лад.

Коли господар повернувся додому, то всі разом сіли до столу. Христя швидко зібрала всіляких наїдків, Чіпка тим часом розглядав хату: вона була всередині ще гарнішою, ніж зовні.

Тепер не витримав Чіпка, згадуючи про те, що сам мріяв про такий тихий сімейний затишок. Та не судилося. Все розказав, як саме серце йому веліло. Пожаліли господарі його, особливо жінка. Після того, як випили горілки, зовсім розв’язався у Чіпки язик, і став він жалітися на свою лиху долю. Винних у його бідах було багато, тільки себе він в те число не додавав. Грицько ж усе міг прийняти, тільки відношення його до власної матері не міг виправдати нічим. Тож дорікав другові.

Після такої душевної розмови, подарував Чіпка хліб та й пішов собі геть.

Христя пригадала, як сама була сиріткою, і ще більше жаліла Чіпку. Знайшла вона виправдання усім його лихим вчинкам.

Недільного ранку Грицько вирушив до Чіпки по хліб. Допомагали носити снопи «друзі» горе-п’яниці, але рівно до того моменту, поки не учули, що їхній товариш все те добро віддає задарма, а, значить, пити знову не буде за що. Тоді облишили ту справу і пішли.

XVIII
Перший ступінь
Мотрі тепер на старості літ доводилося тяжко гнути спину в наймах, та ще й жити невідомо де. Гірко згадувала вона свого єдиного сина та все частіше плакала. А ще від людей кожного дня було чути про нього щось лихе. Вона навіть думає про смерть.

А Чіпка тим часом уже не мав чого віддати шинкареві. До того ж і їсти не було чого, і холод пробирав до кісток у хаті. Не знайшов він кращого виходу з цієї ситуації, ніж украсти у пана. Друзі його, звісно, підтримали.
Збувати крадене згодився шинкар.

XIX
Слизька дорога
Після добрячої випивки, друзяки вирушили. Пограбування пройшло вдало, але, не за планом, вони прибили чоловіка, що сторожував панське майно. Підозра відразу впала на них: від людей не сховаєшся. Але обшук у них нічого не виявив, тож їх було відпущено на волю з холодної, і вони, не довго думаючи, знову пішли на справу. У голови викрали гроші. Його самого було зв’язано за руки-ноги. За головою пішов писар, але у них знову нічого не знайшли, тож їх чекала воля, замість покарання. Народ розумів, що це коять вони, але не можна було нічого вдіяти.

Тим часом Христі Чіпка зовсім не йшов з голови. Вона слухала плітки і все згадувала його тяжку долю, все жаліла його. До чоловіка вона стала якоюсь чужою та холодною. Він бачив, що з нею коїться якесь лихо і навіть здогадувався чому, але мовчав. Та згодом, спостерігаючи за жінкою, що весь час щось думає і з кожним днем все марніє, його не полишала думка якось розвінчати у її очах святенницький, ледь не мученицький, образ його старого товариша. Коли до нього дійшла людська мова про ситуації з головою та писарем, він спішив додому як ніколи, аби доповісти жінці про людські здогади. Але реакція Христі була зовсім іншою, аніж та якої він очікував — молодиця сумно мовила: «Коли такий чоловік отаке робить, що ж тоді другі?!»

XX
На волі
Настав той час, якого селяни чекали дуже довго — тепер вони стали вільними. Їм нарешті віддали те, що у них було так нечесно забрано багато років тому. Але до повної свободи лишилося ще два роки, які треба було відпрацювати панові.

Святкували колишні кріпаки волю у шинкові: довго та весело. Та починався час, коли вже скоро не знайдеться часу гуляти, бо треба і орати, і косити, і жнивувати та молотити. Всі працюють, у всіх є чим зайнятися, крім Чіпки з його друзяками: у них, якби день та до вечора. Якщо у хаті холод собачий, а витопити, ясна річ, немає чим, то і солома, що вже гнила-гнила, згодиться. Коли черево чимось напхати треба, то йшли «на лови»: то там курка пропаде, то там, а у Чіпки вже печенею пахне. Бачать все те сусіди та решта односельців, скрушно зітхають, та що , мов, їм поробиш.

Настав час святок. Всі відпочивають. Чоловіки, здебільшого, у шинкаря. Та вже так відпочили, що не бачили їх і вдома по три доби. Дружини вже не знали, як їх додому й загнати і не вигадали нічого кращого, як піти просити підтримки у попа та його дружини. Та й ті не змогли вплинути на гультіпак.

Тим часом у шинку, за черговою чарчиною з оковитою пішли гарячі слова про те, що має їм пан заплатити за ці два роки роботи, бо вони ж тепер не є його власністю.

Порішили наступного дня йти з вимогою до пана. Рано-раненько зійшлася величезна купа люду на чолі зі старшиною та й почимчикували ті люди вимагати своє.

Пан зовсім не сприйняв те, що було сказано йому. Вони отримали відкоша. Проте злякатися вельможа встиг добре гнівного люду, бо тільки-но всі пішли по домівках, темного часу доби він забрав свою жінку та й дременув зі свого маєтку чимдуж. Піщан було з його слів названо бунтівниками, а наступного дня селяни теж мусили зібратися, бо з’явився у Пісках становий та посередник, а ще через кілька часу — ціла уйма москалів.
Посередник на прізвище Кривинський вимагав від піщан зізнатися чому бунтують. Йому пояснили те, чого вони хочуть, але згоди дві сторони не дійшли, тож тепер з людьми «заговорили» москалі.

Почалася страшна та люта бійня. Чіпка уздрів, як від чийогось удару додолу полетів дід Улас. Не витримало його серце, бігав навколо і просив козаків допомогти їм.

Його друзяки не мали наміру стояти горою за чиїсь права (хай навіть і за свої) і дуже швидко подалися геть. Тоді Чіпка побачив Грицька і побіг до нього просити допомоги, але той, ніби не почув, дуже швидко втік до найближчого городу, де й пересидів тихо за тином.

Не отримавши ні звідки підмоги, Варениченко не втік, ні, він кинувся у саме пекло, де билися за своє право називатися людьми колишні кріпаки. Його дуже швидко було схоплено. Били його чимдуж, не жаліючи сили, але він витерпів усі муки достойно: не закричав, не застогнав, тільки душа його обливалася кров’ю і ще більше наповнювалася ненавистю до пана, москалів та до «друзів».

XXI
Сон у руку
Одного разу примарився Чіпці сон, нібито він сидить у шинку, як донедавна, все, як звичайно, грають музики, танці, горілка ллється рікою, аж бачить він, що рухається до нього якась темна хмара, чи що, і вздрів він у ній дві постаті-тіні, що боролися. Аж раптом одна із них стала перемагати іншу, напосідаючи на неї зверху, і стала ця верхня тінь схожа, як дві каплі води, з якимсь звіром. Коли Чіпка придивився ближче, то впізнав, хто то. Він був тим жорстоким звіром, який убивав сторожа, що був під ним, душив його своїми сталевими руками-тисками і дивився в його очі. Останніми в своєму житті бачив сторож Чіпчині очі. Так було, недавно. Не вві сні.
Від цього видива схопився Чіпкам, все тіло його задрижало, та вмить він заснув знову. А далі бачить він, як серед нічної темряви блукають ще тіні — його мати та дід Улас. Піднімає очі догори і бачить інше видиво — угорі світиться білим сяйвом Галин образ. Вона така красива, він хоче доторкнутися до неї рукою, але вона враз якось змінюється, стає темною і сердитою, голосом, сповненим болю та жалю кричить про його лихі вчинки, звинувачує… Він не витримав цих докорів з коханих вуст і вирвався з його рота страшенний крик, який налякав видиво-Галю, і це марево подалося кудись нагору, певно, до небес, а звідти вдарила блискавиця і запалила лютий вогонь біля Чіпчиних ніг. Він все розростався і чоловікові вже не було куди від нього утікати. Аж раптом Чіпка з жахом усвідомив, що ті полум’яні язики — не вогненні, то кров’ю огортало його зусібіч. І кров та була людська. Злякав той сон чоловіка — закричав він несамовито та прокинувся.

Зіскочивши похапцем з постелі, Чіпка вийшов надвір — провітрити думки, які ще були перемережані видивом зі сну. Усе в нього боліло від побоїв, був він лютий та нещасний. У селі нікого не було видно, всі сиділи по хатах після «спілкування» з москалями. Хотілося до когось обізватися Чіпці, пожалітися, поговорити про свою журбу, свої переконання розказати, та пусткою стояла хата. Нема поруч нікого. І тут став Чіпка навколішки, молитва злітала з його вуст, слова мішалися зі сльозами… Він і молився і кляв все те, що з ним і всіма селянами скоїлося, чи, скоріше, скоїли…

До хати тихо зайшов Лушня. Коли побачив Чіпку, що молився, він голосно зареготав, насміхаючись над таким світлим порив свого друга.

Звісно, що Чіпка згорав від сорому, але це відчуття з’єдналося разом з образою на товаришів, які покинули його у бійці, і він став лютий. Вилетів Лушня прожогом із хати під його лайку. Чіпка не мав наміру його більше впускати до себе, але крізь замкнені двері, Лушня почав вибріхуватися, мовляв, вони теж брали участь у бійці і їм теж були непереливки, та ще й до холодної вони потрапили, тож довго і не з’являлися. Повірив Варениченко своєму другові, відчинив хату, та повів мову про свій план про те, що вони мають стати месниками для панства, що стільки лиха їм наробило, але діяти цього разу треба розумно, тож тепер їхня ватага буде маскуватися під звичайних людей: працюватиме, горілки не питиме, тільки уночі вони будуть займатися тим, чим будуть вважати за потрібне…

XXII
Наука не йде до бука
І до Мотриних вух дійшли людські слова про добрі пориви у її сина під час бійні. Пожаліла вона сина, як будь-яка мати. Все лаяла панів, що то вони винні у долі її сина.

Чіпка теж нарешті згадав матір та подався до неї, аби благати вернутися до їхньої хати. Розповідає Мотрі про те, як його було бито, як погано тепер він почувається, і материнське серце розтануло, забуло враз всі образи, жінка плакала та збиралася додому.

Чіпка, як і обіцяв Лушні, влаштувався на роботу — молотив у якогось багатого селянина у Крутому Яру. Так завзято він узявся до справи, що всі тільки плечима здвигували. Ніхто від нього такого не чекав.

Весною стали земельні наділи людям давати, але тепер навчені лихом люди не спішили по свій клаптик, бо думали, що можуть запрягти їх якоюсь новою неволею. Колотилися знову, знову були й москалі.

Чіпці тепер ніколи, бо роботи у них з Мотрею дуже багато. Мати говорила, не замовкаючи, про те, який у неї чудовий син. Років з десять, ніби скинула, тепер ходить завжди у доброму гуморі, все повернуло на краще.

Звичайно, що кожен знаходить собі товаришів по духу, за ділами спільними, за близькими поглядами, тож тепер знову став йому товаришем Грицьком, що теж сумлінно хазяйнував. Його жінка, Христя, стала подругувати з Мотрею — знайшлося і в них багато спільного, є про що поговорити та чим поділитися, а коли й помогти одна одній.

Чіпка ж трудиться з дня у день, тільки, як ніч упаде на подвір’я товстим покривалом, зривається він кудись і приходить над ранок. Скільки мати не питала його про ці походи, та він не відказував. Сама собі жінка подумала, що син ще молодий і певно десь знайшов собі якусь розпусницю та й бігає до неї. А як про таке матері зізнаватися?

А поблизу Пісок все тільки лихе коїться — там обібрано управителя, там — жида, а в іншому місці взагалі церкву пограбували.