Маючи свою ціннісну шкалу, я ділюся враженнями від прочитаної книжки, правда, не оголошуючи оцінку: шкала-то моя особиста, а я хто? Кінь в пальто, в сенсі – звичайнісінький читачик. Як затявся на читанні в дитинстві, так і гризу їх – ті книжечки, як горіхи. Відгукуюся не на кожний твір, а коли припекло так, що хочеться висловитися. Посередню літературу, невдалі твори, слабкі, зарозумілі, невиправдано переобтяжені матами заради матів, банальні, беззмістовні, тощо – пропускаю. А таких авторів не скубу. Нащо? Може комусь подобається. Хотів пропустити й «Пасажира» Олега Драча. Потім подумав: ні висловлюся. А мо не тре? Та ні, хоч декілька слів.

        Автор – людина, я впевнений, творча, достойна. Артист, навіть Заслужений артист України. Крім основного творчого шляху має публікації, серед яких і цей роман в стилі фікшн (не знаю, брати в лапки стиль, чи ні?) Мова твору доволі прийнятна, не одноманітна, не бідна. Відчувається досвід. Тексту десь під 200 сторінок. І от я починаю читати. Після Борхеса трохи спрощений авторський почерк, але терпимо. Мій бзік – відсутність такої вже прихильності до фікшенів, але що вдієш – цікавість до нових імен і інтрига на початку. Читати в дорозі можна: я – пасажир, герой роману – пасажир, а краще сказати про двох дивакуватих пасажирів у вагоні СВ. Я їду, вони їдуть. Починають спілкування і той, що їхав спершу, загилив таку філософську бесіду з тим, що приєднався, аж – мама рідна! Важко ідентифікувати його світогляд, тому спинюся на слові «контактер» з благородною місією, суть якої теж не просто сформулювати. До того ж, не хочу спойлерити. В тій високо інтелектуальній бесіді наш головний персонаж теж виявився не останнім ерудитом, ставлячи правильні, хоч і наївні (в очах співбесідника) питання. Той же дивак зі знаком «плюс» де напряму, а де півнатяками повчає про заблудлість людей, які на малому п’ятачку землі докотилися до межі, коли їх потрібно якось перезавантажити, бо цивілізації, як кажуть, мідний таз і триндець. Щодо останнього, то велика доля правди в цьому є. Правда, причини і спосіб вирішення – фантазія. Але ж тому й фікшн. Хто від нього вимагатиме прагматизму й реалізму? Складність в іншому. Читаю день – вони обмінюються міркуваннями. Другий день – краю розмові не видно. Вихідні – не читаю. На третій день, дійшовши десь до дев’яностих сторінок, починаю щось підозрювати і роблю спробу читати діагонально. Розмова триває. Складна, подібна до глибоко-мудрої філософії східних релігій, в яких нерідко не тямлять ні послідовники з України, ні навіть їхні наставники. Враження, наче сам автор роками веде духовний пошук своєї істини, формулює її і в книзі хоче викласти нам її основи. Тому, продивившись вниз по тексту кілька десятків сторінок, та ще й знайшовши там спробу вплести в сюжет навколо-християнську термінологію, яка буває у людей, які бачили християн по телевізору, я ризикнув припинити читання. Чи розчаруюся, дізнавшись про абсолютно геніальну кінцівку? Сподіваюся, ні.