Коли я перегорнула останню сторінку цієї книжки, то в голові звучало лише одне питання: «Що це було?» 😳😳😳 Мені вперше довелося пройти через таке читання. Мова йде про книжку австрійської письменниці Ельфріди Єлінек «Піаністка». Я купила її минулого року, щоб доповнити свою колекцію книг з серії «Карта світу» від Видавництво Фоліо. З анотації зрозуміла, що читання передбачається досить пікантне, але такого, з чим мені довелося зіткнутися, я точно не очікувала.
Головна героїня роману - Еріка Когут, викладачка класу фортепіано у Віденській консерваторії. Їй десь близько сорока років. Вона мешкає зі своєю матір’ю, яка за віком могла б бути навіть її бабусею. Батьки народили доньку після двадцятилітнього перебування у шлюбі. Батько Еріки давно помер, перебуваючи у клініці для божевільних. Мати цілком і повністю керує життям доньки і контролює кожен її крок. Вона намагається ізолювати її від всього світу, вважаючи світ недостойним Еріки. З самого дитинства мати вважала Еріку особливою і геніальною, хоч згодом виявилося, що це далеко не так. Все, чого Еріка змогла досягти в музиці - це викладання гри на фортепіано переросткам, охочим вдосконалити своє вміння володіти інструментом (в даній ситуації Консерваторія - це не вищий музичний навчальний заклад, а щось на кшталт студії для підлітків та дорослих, принаймні, я так це зрозуміла).
Еріка ніколи не була заміжня, позаяк мати вважає, що ніякого чоловіка Еріка не потребує. Вона обіцяє вбити Еріку, якщо колись побачить її з чоловіком. На її думку, доньці не потрібен ніхто, адже у неї є мати. Стосунки матері та доньки коливаються між сльозливими обіймами та запеклими сварками. Ось у такому сірому і похмурому королівстві материнської псевдолюбові живе Еріка Когут. Вже з усього викладеного можна зрозуміти, що нічого адекватного не можна очікувати від людини, яка виросла і живе в таких умовах.
Еріка ненавидить весь світ і зневажає всіх, хто її оточує. Вона абсолютно асоціальна людина з хворою психікою. Її вчинки бридкі та потворні. Вона отримує задоволення від того, що робить дрібні капості та підглядає за інтимним життям сторонніх людей. А ще Еріка отримує задоволення, завдаючи собі фізичних ран.
Вся ця ситуація загострюється до краю, коли в Еріку Когут закохується один з її учнів, студент технологічного університету Вальтер Клеммер. Різниця у віці та статусі між ними досить суттєва і це ще більше підливає масла у вогонь. Поведінка Еріки стає непередбачуваною.
Шкода, що на час перебігу сюжету інший мешканець Відня, доктор Фройд був уже в могилі, бо поведінка Еріки Когут явно мала б його зацікавити для досліджень збочень людської психіки. Але якщо Еріка - персонаж вигаданий, то її авторка, як на мою думку, точно потребує допомоги психоаналітика, або навіть і психіатра. Ельфріда Єлінек відверто і незавуальовано описує у найдрібніших деталях хворобливі та збочені фантазії героїні та найбридкіші епізоди її стосунків з молодим чоловіком. У мене виникло відчуття, що всі ці описи, до певної міри, автобіографічні. Я навіть залізла в Інтернет, щоб дізнатися більше про авторку. І мої здогадки були небезпідставними. Біографія Ельфріди Єлінек дуже перегукується з життєписом її героїні. Виглядає так, що саме такими бридкими описами та епатажними текстами авторка самостверджувалася і доводила всьому світу свою досконалість. Та, як би дивно це не виглядало, але їй таки вдалося досягти бажаного. Бо у 2004 році Єлінек отримала Нобелівську премію в галузі літератури за (цитую) «музичний потік голосів і протиголосів у романах і п'єсах, які з надзвичайною мовною ревністю розкривають абсурдність кліше суспільства та їх підкорюючу силу». 😳😳😳 Не мені простій смертній судити, що варте престижної світової премії, а що ні, але, як на мене, такий потік огидного бруду, який авторка втирає в мізки свого читача, явно не викликає захоплення. Хоч заради справедливості треба відзначити, що написано це все досить талановито. Авторка вміло застосовує художні засоби: порівняння, алегорії, метафори, щоб підсилити свою розповідь. Окрім того, чітко виражений особливий стиль викладення: майже повна відсутність діалогів і подача тексту виключно в теперішньому часі (навіть при описі подій, що відбувалися в минулому). Тут доречно відзначити і майстерність перекладу Наталки Сняданко. Бо, не дивлячись на огидність описаного, текст читався доволі легко і манливо. Мабуть, саме це дозволило мені дочитати цю книжку до кінця.
Мені дивно, що на книжці немає жодної відмітки щодо обмеження віку потенційного читача. З огляду на описане авторкою на обкладинці мало б бути величезними цифрами надруковано «18+». Бо, до прикладу, такі книжки подібної тематики, як «Венера в хутрі» чи «9 з половиною тижнів» - це дитяча література для молодшого шкільного віку в порівнянні з романом «Піаністка».
Починаючи читати цю книжку, я знала, що читання не буде простим, але те, що воно виявиться настільки шокуючим, я ніяк не очікувала. Огида і відраза, а ще нерозуміння логіки персонажів - ось які почуття викликала у мене ця книжка. Тому я навряд чи буду комусь її рекомендувати. Я навіть думаю, що може не варто взагалі було за неї братися. Тим більше, що читанню передував певний знак: книжка випала мені з рук і розсипалась на кавалки (якість від Фоліо далася взнаки). І тепер я навіть не знаю: клеїти її чи зразу викинути у смітник.