Пітер Пен

Це ніжна і водночас болюча балада про дитинство, яке минає, навіть якщо ми вперто заплющуємо очі. За яскравими польотами, феями, піратами і втраченими хлопчиками ховається глибока філософія: що таке дорослішання, пам'ять, любов і час. Пітер Пен — не герой у класичному сенсі. Він зухвалий, легковажний, часто байдужий до болю інших. Але в цьому — його правда. Він — уособлення свободи, дикої і некерованої, як вітер. Він — дитинство у найчистішій формі, без компромісів, без жалю, без жалості. І саме тому, попри усмішку, в його образі живе глибока самотність. Бо вічна юність — це не лише щастя. Це ще й вічна втрата. Венді, з її турботливою душею, стає ніжною противагою Пітерові. Вона приносить у Нетландію тепло дому — але й нагадування про неминучість дорослого життя. У її бажанні залишити частинку себе на острові — вся суть ностальгії: ми хочемо зберегти дитинство, як оберіг, навіть коли самі змінюємось. Стиль Баррі — поетичний, сповнений гри, легкості, але водночас з тихим відлунням смутку. Він говорить так, ніби розповідає казку не лише дітям, а й тим дорослим, які ще пам’ятають, як це — вірити у фей.