Десять років війни – доволі довгий період часу, який сформував широкий пласт літератури про цю війну. Мені здається, змінилося лице сучасної української художньої літератури і змінилося узагальнене лице читача. В негативний чи в позитивний бік – мені, як простому читачеві ще важко визначитися однозначно, бо є ознаки обох кінців цієї шкали, як і різне ставлення читачів до явищ, визначених мною, як добрі і явищ не надто приємних. Що казати про загал, якщо я сам став жорсткішим, місцями навіть цинічнішим по відношенню до нападників, до внутрішніх ворогів разом із вівцями, які не знають, що роблять. Залишу вступні пояснення, переходячи до книжки Наталки Ворожбит.

          Хоча ні, спочатку про авторку, чию творчість відзначено низкою премій, зокрема Шевченківською в 2022 році. Письменники – вони ж трохи й читачі, як всі водії бувають в шкурі пішоходів.  Скажу більше: всі письменники є читачами, але не всі читачі здатні стати письменниками. Це підказка в логіці для тих, хто може не погоджуватися зі мною по означеній темі. «Погані дороги» - одна із багатьох тематичних книжок, перечитаних мною за десяток буремних років. Вони, певним чином, викликають цікавість, бо ми всі залучені , хтось більше, хтось менше, потрапляючи в самі жорна, чи спостерігаючи обіч за історією нашої країни. Як активний читач, а ще більше, як автор недосконалих текстів про іншу дійсність, на іншій війні, я маю уявлення про межу допустимого в літературі. Кожен сам для себе встановлює цю межу. Вона має властивість зсуватися (якщо ми не юнаки-максималісти, в кого всі «важелі» виставлені на максимум), але у кожного свої налаштування, свій поріг сприйняття художки чи документалістики. Не кожен твір чітко позиціонується: чи це в чистому вигляді художня вигадка, а чи реальні спогади, оброблені автором (очевидцем/переповідачем чужого досвіду?), чи й взагалі – гібрид всього. В даному випадку пані Наталя пише від своєї особи, як очевидиця і учасниця. Правда, яка вона є, груба і чорна. Ми ж про правду війни? Тож, вона отака. І це більш ніж чітко виписано в книжці з усією реальністю, в усіх проявах. Там, де авторка поділилася бажання мати з військовим інтимні стосунки, вона про це пише. Де почуті нею діалоги містили нецензурні вислови – все лягло на папері в тому вигляді. Відповідно, мова персонажів. А вона не завжди українська і не тільки про вічне і возвишене. І мене – читача книжка зламала. Я не зміг дочитати її до кінця, бо письменниця перевищила встановлений мною бар’єр. Я не відмовляю їй в повазі. Однак, не сприймаючи в художній літературі нецензурні звороти, не в змозі читати розлогі діалоги рашиським язиком, а не українською мовою, бо просто огидно, я припинив себе катувати і гамувати самонавіюванням, наче такою і має бути правдива література.  Навіть найінтимніші моменти, якщо в цьому вбачається не тваринне злягання, не пройшли тест на ніжність. В найжорсткіших умовах існування завжди залишається місце барвам усієї палітри, від білого до чорного кольорів. В «Поганих дорогах» чорним намальовано все. Можливо, це психологічна травма Наталки Ворожбит. Не знаю. Проте, пам’ятаю чотири роки моєї війни. Серед десятків епізодів тих спогадів я відфільтрував бруд, винісши його далі, на задній план і залишив те, що допомогало залишатися людиною. Тому, що всі війним колись завершуються. І навіть зараз, коли крива настроїв скаче, як кардіограма, потрібно думати про майбутнє. Не приховуючи правду, але надаючи їй всі життєві нюанси і барви.

          Я готовий робити нові спроби ознайомитися з творчістю шанованої авторки, письменниці, драматургині, хоч, чесно кажучи, її стиль не вразив мене ні красою діалогів, ні описанням інших факторів, з яких складається художній твір. Можливо, вибір цієї книжки став випадковістю. Буває. «Погані дороги» прочитано у вересні минулого року. Спробував зійти на цю ж гору вдруге – ні! Можливо, ваша думка не збігатиметься з моєю. А мій відгук нехай буде частиною дискусії про якості сучасної української літератури. Чи є у неї ознаки самобутності і які вони?