Ребекка

«Ребекка» починається як казка, а закінчується як сновидіння. Дафна дю Мор’є будує світ з напівтіней і натяків. Саме ця непевність робить його таким реальним. На поверхні — історія оповідачки, яка виходить заміж за Максима де Вінтера і потрапляє в його маєток. Але цей дім не приймає її. У ньому досі живе присутність іншої жінки, Ребекки, мертвої, але всемогутньої. Дафна дю Мор’є створює психологічний лабіринт, де ревнощі стають формою самопізнання. Відчуття тривоги тут зсередини. Головна героїня поступово стирає власне «я», намагаючись уподібнитися тій, хто ніколи не зникне. Ребекка — не просто привид минулого, а образ жінки, яку світ вчить бути досконалою. Стиль дю Мор’є вражає здатністю перетворювати прості описи на щось майже гіпнотичне. Вона пише не подіями, а атмосферою. І ця матеріальність простору створює відчуття пастки, де минуле не дозволяє майбутньому народитися. «Ребекка» — це роман про владу пам’яті. Про те, як мертве може керувати живим, якщо живе не має власного голосу.