Рецензія-сага 20.0. Різник із Блавікена

Слухай сюди, мандрівнику, бо зараз ми зануримося в ті часи, коли срібло було єдиним законом, а білий вовк на медальйоні ще не знав, що таке справжнє прокляття долі.

«Останнє бажання» - це не просто початок саги, це кривавий і чесний ковток відьмачого еліксиру, від якого в очах темніє, а почуття загострюються до межі. Сапковський тут не грається в доброго казкаря; він бере знайомі нам з дитинства міфи про Білосніжок та красунь і жорстко вивертає їх нутрощами назовні. Це світ, де сонце заходить за обрій, залишаючи тебе сам на сам із тварюками, що ховаються в тумані, але найстрашніше те, що ці тварюки часто мають людські обличчя, королівські титули та золоті ланцюги на шиях.

Історія закручується навколо мандрів Білого Вовка, який подорожує роздертим війнами та монстрами світом, намагаючись просто вижити, не зрадивши власну совість. Усе починається з жорсткої битви зі стригою у Визімі, де ми бачимо професійного вбивцю в ділі, але справжня глибина розкривається у спогадах Ґеральта, поки він відновлюється в храмі Мелітеле. Ви дізнаєтеся, як він став «Різником із Блавікена», зробивши неможливий вибір між двома лихами, як зустрів балакучого барда Любистка на краю світу та як заплутався в мережах фатального кохання з чародійкою Йеннефер після того, як джин ледь не розніс ціле місто. 

Звісно, іноді темп оповідань може здатися трохи рваним, а філософські суперечки про кодекс відьмака затягують екшен, але в цьому і є весь кайф - ти ніби сидиш біля багаття з Любистком і слухаєш найлютіші байки, від яких мурашки по шкірі. Це база, друже, це фундамент, на якому стоїть усе сучасне фентезі, де немає чорного і білого, а є лише нескінченні відтінки сірого в густому диму війни та магії.