Уявіть собі забаву: малий хлопчик хапає птаха, щоб перетворити його на таку собі веселку в пір’ї. Дбайливо розмальовує пташину, а потім відпускає в небо, до сірої зграї. Птахи спантеличені: що це за розфарбована потвора? Осліплені яскравими барвами, вони починають атакувати бідолаху, не вірячи, що той — член зграї, що він такий самий, як вони… І ось мертве та пошматоване тіло розфарбованого птаха падає в траву, збираючи довкола себе дітей, які з цікавістю дивляться на труп. Жорстоко?
Не для реалій Другої світової, коли шестирічний хлопчик, схожий чи то на цигана, чи то на єврея, опиняється в чужому селі. Він кличе маму, але її немає. Натомість малий бачить тільки смерть, насилля, знущання, збочення, кров, він сам стає жертвою середньовічної дикості та цькування, спостерігає, як мірошник виймає ложкою очі свого наймита, аби той не дивився на його дружину… Як вижити розфарбованому птахові у зграї сірих? Змити фарбу і стати одним із них…
Складно і неможливо. В мене відібрало дар мови під час прочитання, чесно. Я була в шоці. Це було настільки огидно, що ну словами не передати. І якщо чесно, то не вартує взагалі витраченого часу, адже там немає нічого змістовного. Лише одна жорстокість, яка спіткає головного героя, маленького хлопчика, протягом всієї книги. Хоча така література має місто бути. Не все ж повинно бути яскравим, веселим і рожевим. Це був дивний досвід