Смерть у Венеції

Центральна фігура повісті — літній письменник, втомлений життям, дисциплінований до самозречення. Він вирушає до Венеції, шукаючи відпочинку, а натомість знаходить красу, що обпалює. Краса втілена в образі хлопчика Тадзіо — не як плоть, а як абсолют, який приводить героя до межі між захопленням і безумством, між життям і смертю. Манн майстерно поєднує античний ідеал з модерністською кризою. Венеція в його тексті в'яне, в ній розливається чума, вона прекрасна й водночас страшна, як таємне бажання, що стає фатальним. Це психологічний простір, де розкладається моральна форма і постає щось глибше, інстинктивніше, безжальне. «Смерть у Венеції» про знемогу, що ховається за блиском інтелекту. Про фатальну пристрасть, що не знає тілесного звершення, але випалює зсередини. Про те, як краса може вбивати самим фактом свого існування. Це історія про те, як людина помалу втрачає себе, закохавшись у те, що не належить часу, моралі чи розуму.