Сміх як броня

Коли береш до рук «На коні й під конем», перша емоція - це абсолютно щирий, майже дитячий регіт. Дімаров пише так смачно, так хуліганськи, що ти мимоволі розчиняєшся в цих сільських пасторалях, у дитячих шкодах, у цій неймовірній вітальності малого хлопця, який вперто намагається спробувати світ на зуб. Здається, ну от же вона - світла, безтурботна автобіографія. Але чим далі читаєш, тим частіше сміх застрягає десь у горлі...

Дімаров - геніальний ілюзіоніст. Під маскою іронії та хлоп'ячих пригод він заховав справжню трагедію цілого покоління. Давайте розбиратись: це дитинство припало на найстрашніші роки нашої історії - 20-30-ті роки ХХ століття. Час, коли ламали хребет українському селу. Анатолій Гарасюта, а саме таким є справжнє прізвище письменника, змушений був змінити ім'я, стати Дімаровим, аби просто вижити, аби не зникнути в жорнах репресій як син розкуркуленого.І коли ти тримаєш у голові цей історичний бекграунд, кожна сторінка повісті починає фонити зовсім іншими смислами. Оця його нестримна жага до витівок, цей гумор - це не від доброго життя. Це психологічний камуфляж. Єдиний спосіб для дитини не з'їхати з глузду, коли світ дорослих тріщить по швах і летить у прірву, - це сміятися. Сміх у Дімарова виконує роль бронежилета.
Назва «На коні й під конем» - це ж далеко не тільки про мінливість дитячої фортуни чи якісь побутові невдачі. Це жорстка, непричесана метафора епохи. Тебе сьогодні можуть піднести на вершину, а завтра  кинути під копита історії і розтоптати нанівець. І виживе лише той, хто знайде в собі сили піднятися, обтруситися від пилюки і, стиснувши зуби або посміхнувшись крізь них, полізти назад у сідло.
Що найбільше підкуповує в цьому тексті - абсолютна, безжальна чесність автора до самого себе. Він не ліпить із себе маленького янгола чи правильного піонера. Він живий, колючий, місцями жорстокий, як і всі діти, місцями неймовірно наївний. Текст пульсує. У ньому немає пластикової ностальгії чи дешевої шароварщини, лише запах справжнього хліба, сільської пилюки і того гострого, щемкого відчуття втраченого дому, яке Дімаров проніс через усе життя.

Сьогодні ця книжка читається особливо болісно і водночас терапевтично. Бо ми знову дивимося на покоління дітей, у яких крадуть нормальне дорослішання. І Дімаров ніби каже нам крізь час: українська вітальність сильніша за будь-який морок. Навіть опинившись під конем, ми все одно знаходимо спосіб вижити. І не просто вижити, а ще й посміятися в обличчя своїм страхам.