Снігова пастка, викрадена дитина та синдром Термінатора

Зав'язка справді чіпляє з перших сторінок. Студентка Дарбі Торн їде до хворої матері, але через снігову бурю застрягає на віддаленій стоянці в горах Колорадо. Разом із нею там опиняються ще четверо незнайомців. Немає ні мобільного зв'язку, ні інтернету, ні шляху назад. І все б нічого, але на парковці Дарбі випадково помічає у фургоні одного з попутників замкнену в клітці маленьку дівчинку. Хтось із цих чотирьох людей у кімнаті - викрадач або викрадачі. 
І це той самий формат, який ідеально підходить для читання в дорозі: коли ви самі перебуваєте десь у поїзді чи автобусі, відрізані від звичного ритму життя, ця історія про снігову ізоляцію та параною заходить максимально гостро. Автору вдалося створити напругу закритої кімнати, де рівень підозри постійно скаче від одного персонажа до іншого. Текст не провисає, він мчить на шаленій швидкості, змушуючи ковтати сторінку за сторінкою.

Та тільки от Дарбі - не детектив і не коп, але її рішення в критичних ситуаціях часто межують із повним безумством. Замість того, щоб діяти методично або шукати найменш ризиковані шляхи порятунку чи фіксації доказів, вона обирає найгучніші та найруйнівніші методи. Будь-хто, чия професія пов'язана із суворою кваліфікацією злочинів чи оцінкою меж необхідної оборони, просто зламає мозок, намагаючись юридично оцінити той кривавий хаос, який розгортається на парковці. Це не виживання розумом, це виживання імпульсом.
Якщо в першій половині книги герої ще нагадують звичайних людей, то ближче до фіналу вони перетворюються на Люка Скайвокера і Дарта Вейдера. Персонажі отримують несумісні з життям травми... обмороження, ножові поранення, постріли з цвяхомета, стікають кров'ю, але продовжують бігати снігами і битися врукопашну з силою спецназівців. Цей «синдром Міцного горішка» вбиває будь-яку віру в реалістичність того, що відбувається.. А так все добре починалось...