Стендап XVIII століття

«Байки Харківські» Сковороди - це коли ти зайшов у бар до наймудрішого хіпстера XVIII століття, а він замість нудних повчань почав травити анекдоти про звірів, від яких у тебе починає сіпатися око, бо в кожному кабані чи бджолі ти впізнаєш свого сусіда або, що гірше, самого себе. Сковорода тут виступає як топовий стендапер, який замість мікрофона взяв перо. Він не просто пише про тварин, він їх «тролить». Чого варта лише оця його ідея про «сродну працю». Це ж фактично маніфест проти офісного планктону тих часів! Він каже: якщо ти народжений бути солов’єм, то якого біса ти лізеш керувати курником? Твоє власне «Я» - це не та посада, яку ти вигриз зубами, а той хист, від якого в тебе «сверблять руки» в найкращому сенсі слова. Гумор Григорія Савича тонкий, як лезо бритви, якою він зрізає з нас пиху. Він показує нам Бджолу, яка кайфує від роботи, і Шершня, який тільки й знає, що «чисто споживати». Це ж вічний сюжет про тих, хто створює сенси, і тих, хто вміє лише купувати готові результати. Сковорода не просто моралізаторствує, він відверто стібеться над намаганням здаватися більшим, ніж ти є насправді.
Найглибший сенс тут у тому, що твій головний двобій - це боротьба за право займатися своїм ділом. Сковорода каже: світ ловив мене, і правильно робив, бо я був занадто смачним шматком свободи. Його байки - це інструкція, як не дати себе «з’їсти» чужим очікуванням. Коли ти робиш те, до чого в тебе лежить душа, ти стаєш невловимим для депресії та суспільного тиску. Це і є справжній хакерський злом системи того часу: бути щасливим не через гроші чи статус, а через те, що ти просто на своєму місці. Це настільки самобутньо, що жоден алгоритм не зможе імітувати таку суміш духовної глибини та іронічного прищуру. Сковорода вчить нас сміятися над своєю дурістю, щоб вона не встигла стати нашою долею.

П.С: Але читати це все в лексиці Григорія Савича і йрого манері дуже непросто.