Якби мене запитали, я би відповів, але мене не питають, тому я просто висловлю свою думку: романи цього японця я можу охарактеризувати одним словом. І це коротке слово "джаз". З якого дива? Моя думка народилася п'ять хвилин тому і я ще не встигнув наситити її аргументами, тому спішно пишу, аби не передумати і не відмовитися від свідчень. Літературний джаз від Муракамі. Як вам таке? Не згодні? Ваше право. При тому, що я не люблю містичну основу в літературі і фантазії про якісь потойбіччя, все ж віддаю належне письменнику: над його книжками немає сенсу "зависати" тим, хто віддає перевагу легковажному третьосортному чтиву, купленому у "глухонімого" колпортера, їдучи на відпочинок з Крижополя до Бердянська. Як джаз - музика вимогливої публіки, так і проза від маестро слова живе за законами, іншого рівня. Дозволю собі ще одне порівняння: Поплавський і Річард Бона. Те і інше - музика, хоча для когось визначення є сумнівним у першому випадку, а для когось - у другому. Тому хочеться знайти адекватний відповідник, щоби з мови музики перекласти на мову літератури наступну думку: мистецтво трьох нот (із семи в октаві) не порівнюється з мистецтвом імпровізації, як і публіка, яка стає в дві різні черги. Тому, напевно, атор створив дві армії - армію прихильників і таку ж за чисельністю армію, е-е-е, як би точніше висловитись? Армію читачів, які розкритикують доробок Муракамі репліками на кшталт: навіщо така література взагалі існує? В якій з армій "служу" я? Ну! Дочитавши до кінця четвертий товстезний роман автора... Хоча, здавалося би, я майже в усьому не поділяю світогляд Муракамі. От за що не візьміться, а він не такий: живе не так (сподіваюся, письменники пишуть як живуть), мислить не так (не по законах, затверджених шкільною програмою), ретранслює хибні світоглядні моделі і таке інше. То що, я маю його за це хвалити? Але ж хвалю на всі заставки. Більше того, примушую себе переключити увагу на інших письменників (і поетів), - а як він дізнається та запропонує стати його біографом? Відмовляти не зручно, та й японської я не знаю.

Доки не забув, дам пораду. Якщо хтось надумає читати саме цю книжку, є сенс спочатку знайти і прочитати роман "Погоня за вівцею". "Танцюй, танцюй, танцюй" є його розвитком. Цей химерний японець закрутив таку куделю! Розплутав її і знову все розкуйовдив, щоб потім ще раз розв'язати вузлики, "розгрести кучугури" (його вислів) і аж в кінці другого роману дати читачеві видихнути з полегшенням після глибокого вдиху. З іншого боку, обидва романи самодостатні, запросто читаються у відриві один від одного, хоча, не знаючи сюжет першого, окремі моменти буде важкувато второпати.

Муракамі лишився вірним собі. Гортаючи сторінку за сторінкою, рука тягнеться то записника, щоб занотувати його кулінарні ідеї, то до комп'ютера, щоб нагуглити матеріал про різних там світових зірок музики. На такій оптимістичній ноті завершую відгук, не наважуючись уточнити очевидні проколи. Вони очевидні для мене, а інший читач міг би дискутувати вже зі мною. Ні, як людина письменник не взірець для мене у питаннях, даруйте за банальщину, сенсу життя, але як пише! Як пише! Наступний етап мого вдосконалення – обід у ресторані «Муракамі». Для різнобічного, так би мовити, знайомства з автором.