Елітна література для відпочинку і «масажу» мізкових клітин, або літературний джаз – така от характеристика для книжки Кортасара, письменника, на жаль, вже минулого історичного періоду. А, з іншого боку, його новели видалися такими ж сучасними, як наче герої цих творів жили, а події відбувалися не років так 70 (плюс-мінус) тому, а десь ось тут: вчора сталося, ввечері записано блогером, а вранці прочитано. Не роман, не оповідання, а компактна форма передачі – такі художні нариси, де немає зайвих слів. Всі вони вибудовують високохудожню архітектуру від майстра слова. Він експериментує із словом і пише (писав, що поробиш?), як жив. Знову я вживаю порівняння літературного твору із джазом, наче з підказки автора в останній новелі («Таємна зброя», як і назва збірки), написаній від імені джазового критика, але ні, відчуття джазових ритмів переслідувало до її прочитання. І я люблю джаз. Люблю письменників, ні – їхні твори, де має місце прояв такого стилю. Все! Радити художню прозу такого рівня зарікаюся, як радити джазову музику. Реакція на останню буває доволі кислою, якщо не: «Ги-ги, так і я можу». А от і ні. Так мало хто може. На цьому крапка.