Відкрита рана, в яку наживо залили спирт

Заходиш у клас, стаєш перед партами і просто дивишся на них. Дев'ятнадцять років одне й те саме: виходиш до дошки і розказуєш про історію, про право. Про те, як з хрускотом ламалися цілі епохи. Дев'ятнадцять років поспіль я намагаюся здерти оцю мертву, хрестоматійну бронзу з імен, які система тупо змушує завчити для галочки.
Але от як пояснити Маланюка? Як взагалі передати оцей паралізуючий стан, коли в тебе забрали геть усе, і лишилася тільки пам'ять?

«Єдиним сном, єдиним болем» - це ж взагалі не лірика для зачитування на шкільних лінійках. Це відкрита рана. Туди ніби спирту налили наживо. Маланюк же не якийсь там кабінетний письменник у піджачку. Це бойовий офіцер УНР. Людина пройшла м'ясорубку, перейшла Збруч, склала зброю в таборах, а потім однієї холодної ночі просто усвідомила - дороги додому немає. Все, глуха стіна.

Його вірші - це суцільний фантомний біль. Як у важкопоранених на фронті: ноги давно немає, а вона ниє на погоду так, що на стіни лізеш. Тільки в нього так нила ціла відрізана, окупована країна.
І він не скиглить. Він просто на дух не переносить оцього нашого традиційного, сентиментального плачу над похиленими хатами і зламаною калиною. Його тексти холодні і важкі, як вольфрам. Це слова людини, яку нудить від слабкості й безхребетності. Він ніби намагався викувати з нашої історії щось таке, що більше ніколи в житті не зігнеться під чужим чоботом. Його Україна - це не вишневий садок із сумними піснями, а степова Еллада, де вітер сушить кров на клинках.

Читаєш його зараз і явно відчуваєш, як цей біль пробиває століття і б'є струмом по сьогоденню. Це ж про те, як тягати свою втрачену країну всередині себе, коли навколо тільки чужі європейські вокзали, чужа байдужа мова і абсолютне вигнання. Коли щоночі уві сні ти знову вдома, на своїй землі, а щоранку вмираєш від того самого болю, бо розумієш - це була ілюзія.