Вона йшла усміхнена…

Збірка творів відомого житомирського письменника Євгена Концевича, із чудовим вступним словом не менш відомого Романа Корогодського. Читати Концевича складно. Я б порівняла його новели з творами Винниченка: лаконічні, змістовні, емоційні, які беруть за живе. Концевич часто пише реченнями-абзацами. Одне речення - про емоцію, про внутрішній розрив. Головна героїня новели «Вона йшла усміхнена…» прямує на пошту. Йде, усміхаючись, і люди думають, що вона щаслива. Але це істерична посмішка. Її коханий Михайло помер. Коротко автор подає його історію: у 1936 році одружилися, у 1937-му його увʼязнено як ворога народу, амністовано та реабілітовано лише після смерті Сталіна. Але після таборів чоловік довго лікувався, і помер. І ось головна героїня має надіслати телеграму і сповістити про смерть і дату похорону. І тут знову Концевич уважний до деталей: черга на поздоровчі телеграми, бо зі знижкою; працівниця пошти радить перекласти текст на російську, бо не зрозуміють, при цьому жовтень і листопад у голові плутаються (напевно, автор хотів показати, як україномовні прагнули в ті радянські роки продемонструвати своє володіння російською мовою, хоча її толком не знали, судячи з суржику, яким було написано врешті текст); чоловік, що їсть виноград (він не зміг надіслати весь, тому доїдає залишки і плюється). Це все створює атмосферу хаосу та інших реалій для героїні. Подумки вона не на пошті. І її повсякдення не таке, як у пересічних громадян з натовпу. Вона - інша, її Михайло теж був іншим. І як тепер жити? Напевно, спершу посміхаючись, але не від щастя, а від безвиході.