Своє осіннє читання я розпочала з роману канадської письменниці українського походження Марші Форчук Скрипух «Викрадене дитя». Ця книжка вийшла у Видавництво 21 завдяки блискучому перекладу Юлії Любки. Тож, зрозуміло, що я купила її зразу ж після появи у продажу. І ось сьогодні я можу вже розповісти вам про неї докладніше.

Весною 1950 року після виснажливої морської мандрівки на канадську землю разом з багатьма емігрантами із Європи ступили дві особи: молода жінка та дванадцятирічна дівчинка. Дівчинку з білявим волоссям, блакитними очима і дивною манерою мовлення звали Надія. Жінку звали Маруся, дівчина називала її мамою. Далі їх чекала багатоденна подорож з численними пересадками з порту Галіфакса до Брантфорда, де на вокзалі їх зустрів чоловік, на ім'я Іван. Надя називала його татом. Іван прибув до Канади трохи раніше. Він влаштувався на роботу на ливарний завод і став готуватися до приїзду своїх дівчат. Іван звів у Брантфорді невеличкий затишний будинок, куди й привіз Надю та Марусю після їхньої виснажливої подорожі. Так, після пʼятирічних поневірянь в європейських таборах для переміщених осіб, розпочалося нове канадське життя цієї дивної родини.

Надя знала, що Маруся з Іваном не є її батьками, але добре розуміла, що саме так має їх називати, щоб відповідні служби не забрали її від них. Така можливість сильно лякала Надю, бо та любов і опіка, яку давали їй названі батьки, була для дівчинки дуже цінною. Хто були її справжні батьки та звідки вона походить дівчинка не памʼятала. Все, що відбувалося з нею до того, як вони з Марусею потрапили до табору переміщених осіб, наче стерлося з памʼяті. Та це й не дивно, бо дитячі стреси, які спричинила війна - неабиякий травматичний чинник для психіки. Та й до того ж наприкінці війни дівчинці було лише сім років. Може воно й на краще, що дівчинка не памʼятає свого минулого і змогла б почати життя з чистого листка? Але вже в безпечній Канаді час від часу Надя починає бачити страшні сни. З окремих фрагментів цих видінь дівчинка помалу починає складати картинки минулого. До того ж деякі цілком невинні речі мирного життя спричиняють у Наді напади паніки і теж збурюють певні спогади. Все це складається в голові дівчинки, наче пазли. І згодом стає зрозумілою страшна правда про історію її походження.

Я ще вчора закінчила читати цю книжку, але мені й досі все перевертається в душі від усвідомлення прочитаного. Війна завжди супроводжується болем, страхом та смертю. І, починаючи читати книжки про війну, ти вже готовий до сприйняття нелегкої реальності. Та коли в книжці йдеться про дитячі долі, понівечені війною, то психіка таки не в силі цього переварити. Я пів ночі не спала, все думала про прочитане і проектувала це на нинішні події. Сьогоднішні окупанти один до одного повторюють злочини своїх фашистських попередників. Тисячі українських дітей насильно вивезені до росії. Що буде з ними? Яка доля їх чекає? Чи будуть вони знати про своє походження? Ким будуть ідентифікувати себе в дорослому житті? Чи повернуться колись в Україну? На ці питання нині ніхто не має відповіді. Єдина надія на розгляд справи про викрадення українських дітей в Гаазькому суді. Але навіть, якщо суд відбудеться і винні будуть покарані, це ще не дає впевненості в тому, що всі ці діти можуть бути повернені. Сліди більшості з них будуть назавжди втрачені, як були втрачені тоді, після суду над нацистським режимом.

Надії пощастило, що доля подарувала їй Марусю, а потім і Івана, людей, які опікувалися її життям та, допомігши розібратися з нелегкими спогадами, ідентифікували її особистість. А скільки таких дітей загубилося в цій страшній мʼясорубці війни! Про це навіть страшно подумати! Багато з них дожили до глибокої старості насправді не знаючи, якого вони роду-племені.

Марша Форчук Скрипух написала свій роман на основі розповіді своєї свекрухи Лідії Кравчук Скрипух, яка була родом з Золочева. Тож цілком можливо, що хтось із золочівців може мати стосунок до родини Кравчуків, які в кінці війни емігрували до Канади, а може й знали пані Лідію особисто. Адже під час війни вона була школяркою, пережила спочатку совєтську, а потім і фашистську окупацію, як і чимало нинішніх мешканців Золочева, дітей тодішньої війни. І, виходячи з цих розповідей, саме Золочів авторка вибрала місцем походження своїх героїв. Тож моїм землякам книжка має бути особливо цікавою.

Окрім глибоко емоційного збурення, яке спричинила ця книжка, вона стала для мене ще й пізнавальною. Признаюся, я вперше дізналася про існування, створеної СС у 1936 році програми «Lebensborn». В перекладі це означає «джерело життя» і від того стає ще цинічнішою мета її створення. Я не хочу зараз розповідати про методи й цілі цієї програми, щоб це не стало спойлером для майбутніх читачів роману. Ті, хто захоче більше про це дізнатися, можуть звернутися до інтернету, або, ще краще, спочатку прочитати роман «Викрадене дитя». Крім цього книжка дала можливість дізнатися, як відбувалася адаптація до життя за океаном українських емігрантів, як вони призвичаювалися до нових обставин та інтегрувалися у нову спільноту. Минуло більше семидесяти років і цей досвід зараз знову переживають мільйони українців. На жаль, все знову повторюється, історичний процес розвивається по спіралі.

Цю невеличку, у двісті сторіночок, книжку ви, при бажанні, можете прочитати за один вечір, але емоції, які поглинуть вас після прочитання будуть з вами ще дуже довго. Ця книжка з категорії тих, які відкладають глибокий слід в душі і памʼяті. Тож я щиро рекомендую її для прочитання. Особливо в нинішніх реаліях.