Як страшно бути нікому непотрібним...

Коротше, якщо ви думаєте, що Бредбері - це виключно про Марс, літо, кульбабове вино і спалювання книжок, то тут у вас трапиться жорсткий збій матриці. "Смерть - діло самотнє" - це Бредбері, який раптом одягнув потертий плащ, насунув капелюха і пішов гуляти під дощем по самих злачних і депресивних місцях.

Що по сюжету: Каліфорнія, кінець 40-х. Містечко Венеція, але не та, що з гондольєрами в Італії, а американська провінція. Колись це був крутий курорт, а зараз канали гниють, старий парк розваг іде під знесення, а навколо суцільна іржа і туман.
Головний герой - молодий письменник-початківець. У нього тупо немає грошей, він живе в холодній, сирій халупі і намагається хоч щось надрукувати. В одну дуже паскудну темну ніч він натикається в каналі на труп - якийсь старий потонув у старій цирковій клітці для левів. Копи, ясна річ, списують усе на нещасний випадок (кому потрібен якийсь старий волоцюга?). Але наш чувак розуміє: хтось у місті методично і тихо прибирає самих самотніх, дивних і нікому не потрібних людей. Він починає копати цю тему і вписується в розслідування разом із похмурим місцевим детективом, який у вільний час сам таємно пише книгу і вирощує квіти.

Це чистий нуар, такий олдскульний детектив, але пропущений через бредберівську атмосферу. Текст густий і в'язкий, ти буквально відчуваєш запах вогкості, гнилих водоростей і дешевого алкоголю.
Тут немає екшену в стилі Голлівуду. Це не та історія, де ти сидиш з лупою і збираєш докази. Це книга про параною і про те, як страшно бути нікому непотрібним. До речі, головний герой - це фактично сам Бредбері в молодості, тому історія відчувається дуже особистою, він ніби згадує свої власні страхи з тих часів. Відчуття самотності в книзі таке плотне, що його можна різати ножем.