Головний герой А., міряє кроками заставлену книгами кімнату, думаючи про те, що у дитячі роки життя було напрочуд простим. Коли він був малим хлопчиною, то зробити його щасливим міг всього-навсього іграшковий автомобіль. Тепер же все набагато складніше, бо він зіткнувся з творчою кризою.

А. не вдається підібрати потрібну тему для свого наступного твору. Він перебирає їх у думках одна за одною, але все не те. Аж поки він не згадує про СНІД. Коли з вибором теми покінчено, необхідно продумати сюжет. В уяві письменника вже виник образ художника, який захворів на «чуму ХХ сторіччя». І довідатися про його статус ВІЛ-позитивного випало не кому іншому, як його коханій, що працює медичною сестрою. А. з усіх сил старається вкласти у твір побільше драматичності та трагізму.

Після довгих вагань жінка приймає рішення не полишати свого коханого і бути з ним до кінця. І повідомити йому про захворювання теж мусить вона сама. Їй довелося ризикувати здоров’ям, пробираючись до свого коханого, що працював над найбільшим зі своїх шедеврів на балконі — їй довелося лізти ринвою, аби до нього дістатися. Але для більш закрученого сюжету А. вирішує зробити головну героїню заміжньою. Він вигадує образ винахідника, несприйнятого радянськими владними структурами. Але, не зважаючи на це, за кордоном успішно користувалися його винаходом. Аби якось приглушити свій душевний біль, винахідник став все частіше й частіше заглядати до чарки і, як наслідок, бити дружину. Через це вона покинула його.

Та коли, здавалося б, багато зроблено та продумано, А. вже став не цікавим такий розклад подій та й головні герої теж. Тепер у нього з’явилася нова ідея — твір про чоловіка, що приїхав до СРСР з Канади із робочим візитом. Він стоїть у черзі до магазину, де хоче купити майонезу і випадкова розмова з молодою жінкою переходить у знайомство. Не купивши соусу, вони йдуть купувати красуню-ялинку для святкування Нового року. Канадець пропонує дамі відвідати ресторацію, де вони ведуть довгу бесіду про свої попередні сім’ї, які зберегти не вдалося. Один факт за іншим створюють картину їхнього життя, ситуацій, уподобань, що багато в чому схожі. Коли ресторан зачинився, пара попрямувала в готель. Тепер А. має на меті змалювати епізод заняття коханням, та проста банальність його не влаштовує, він прагне добитися здивування від читача, адже ні для кого не секрет, що література переповнена подібними сценами. Врешті-решт автор приходить до висновку про те, що буде намагатися передати лиш бурю емоцій, що охоплять головних героїв, а не, власне, фізичний контакт, як буває зазвичай. Тому головний герой лягає спати у ванній і навіть не намагається чіплятися до жінки. Не зважаючи на достойний вчинок, автор хоче зробити чоловіка з Канади негативним персонажем, бо два позитивних і поруч — це вже бачено-перебачено. На згадку про себе він підносить новій знайомій відеомагнітофон. Спершу вона відмовлялася від такого дорогого подарунка, проте подумала про сина, який так би йому зрадів, бо це його мрія, і облишила відмовляння. Раптом головному героєві прямо посеред вулиці стає погано і він падає без тями, у нього гарячка. Вже ввечері швидкою допомогою його було відправлено до лікарні. Фантазія А. розігралася не на жарт, і він вигадує просто неймовірний розвиток подій. Він уявляє, ніби канадця у лікарні почали вважати розвідником і ледь не отруїли. Проте літератор вчасно схаменувся і не став перегинати палку. Тепер вже автор має на меті змалювання когорти медпрацівників, що беруть ліки, які погано лежать та ще й недобросовісно лікують пацієнтів. У зв’язку з тим, що не вистачало одноразових шприців, канадець став ВІЛ-інфікованим.

Поєднавши два сюжети в один, А. вирішує, що канадець — художник, до якого жінка лізе по стічній трубі на рівень сьомого поверху. У цей час унизу зібралося багато люду, і дехто з них каже, що головна героїня не хто інша як жінка легкої поведінки. Автор думає про те, що тематика легковажної жінки може бути подана ним через намагання зрозуміти та поспівчувати, а не засудити, як роблять найчастіше. А ще добре буде, коли у творі будуть присутні фантастичні елемент, бо зараз це популярно. До прикладу, це може бути літаюча тарілка, що зламавшись, тепер стоїть на полі. Агрегат випромінює радіацію, що позитивно впливає на колгоспні культури: пшениця колоситься, а томати почали цвісти. Головою колгоспу ведуться переговори з інопланетними гостями, і він обіцяє винагородити їх, аби лиш вони подарували їхньому колгоспові свій літальний апарат. Але не всі підтримують ідею голови. Один із членів колгоспу домовляється з інопланетянами про те, що вони йому відмовлять. А тим часом до голови прийшло кохання — він відчув палкі почуття до доньки капітана корабля. І, хоч серце відмовлялося з цим погоджуватися, але розум чоловіка прийняв, що такий союз нереальний.

Потім думки письменника повертаються до канадця. Він відправляє його в Берлін часів Другої світової війни, але тоді розуміє, що він живе у той же час, що й сам автор. А. сам здивований, що його мозок видає такі нереальні ідеї. Але його охоплює радість від того, що він ще спроможний на такі речі. Митець добре втямив, що, прагнучи до потрібного результату, він має приділяти роботі кожен день свого життя. Та раптом до нього приходить смуток. Бо йому не вдається дорівнятися до Гоголя, що не мав браку тем. А йому, А., за добу не прийшла на думка жодна достойна. Він має на меті написання твору, у якому він буде торкатися вічних тем, які прості і всі їх зрозуміють.

А. веде розповідь про те, як його мати з батьком познайомилися. Батько мав посаду біолога і дуже скромний характер. Його відправили у відрядження. Він гуляв містом, оглядаючи визначні міста, коли йому у вічі кинулася дівчина неймовірної вроди. Чоловікові нічого не лишалося, як йти її слідами, не маючи змоги мовити й слова. Коли дівчина прийшла додому, то спинилася. Чоловік мовив, що хотів би познайомитися з її матір’ю та батьком. Дівчина не відмовила і завела із собою до будинку. Першими вони зустрілися з матір’ю красуні. У руках вона тримала сигарету. Біолог, практично не вагаючись, просить віддати за нього її доньку. За тридцять днів вони вже були подружжям. А за дванадцять місяців на світ з’явився А. Їхнє життя, м’яко кажучи, не було заможним. Усі вони тіснилися в однокімнатній квартирі, та ще й з бабцею. Батько-біолог дуже багато сил та часу віддавав своїй роботі і невдовзі отримав звання академіка. Тепер вони мали квартиру великого розміру.

Мати із захватом взялася створювати затишок у новій оселі і робити ремонт. Всі питанням в цьому аспекті вона вирішувала самостійно. Чоловік не втручався нікуди, та й, взагалі, він жив якось відокремлено від родини. Коли з ремонтними роботами все було закінчено, всі не переставали дивуватися і виражати своє захоплення материній творчості, креативу та таланту, що виявився повною мірою. Мама була горда з того, що зробила. Для неї завжди були надважливими різні нюанси та дрібнички, цінність яких не всі розуміють. Ще вона завжди знала з ким їхні діти спілкуються і товаришують, ніколи не дозволяла контактів, які вона вважала негативними. І, хоча інколи вона була суворою до своїх нащадків, та ніколи й нікому вона б не дозволила виразити й слова критики про них. Це право мала лиш вона одна. А., коли підріс, то став противитися тому, що занадто багато материнського втручання є у їхньому особистому просторі, тож стосунки з матір’ю не завжди були добрими. Його ж сестра стала слухати матір в усьому, через що А. часто її висміював. Насправді ж вона була не такою простою та наївною, як всі її вважали. Вона могла лукавити і створювати перед мамою той образ, який та хотіла бачити, але всі її настанови вона не сприймала всерйоз і все рівно робила все по-своєму. Їх у родині було троє. Ще один хлопець, їхній брат, був материним улюбленцем. Жінка була гарною господинею і завжди гарно виглядала. Її жіночність дивувала тих, хто знав її характер «залізної леді». Материн контроль все більше дратував А. Вони все більше віддалялися одне від одного. Але їхній сімейний затишок нікуди не дівався. Вдома завжди було добре.

А. досяг юнацького віку й одного дня привів додому дівчину, з якою познайомив батьків. Мати, на диво, уподобала синову кохану, але лишитися разом їм не судилося. Вона стала дружиною іншого чоловіка. Згодом сердечна рана А. загоїлася, і він знову закохався. Коли він запросив у їхній Дім і цю дівчину, то його мати категорично відказала йому, що вона їй не до вподоби. Та хлопець, навпаки, зрадів цьому моментові і швидко запропонував коханій одружитися. Коли святкували весілля, то присутні були лиш гості з боку нареченої, від нареченого була тільки бабуся. Матері було невтямки, чому син ослухався її.

А. спиняє цей потік минулого. Він розуміє, що спогади йому не допомагають. Його думки знову линуть до сюжету. Він прагне вибудувати його настільки струнким, щоб ні до чого не можна було підкопатися жодному критикові. Через це автор вирішує відрядити чоловіка Наталі (таке ім’я він обрав для головної героїні) в Африку, бо він би зразу запитав звідки у них з’явився відеомагнітофон. А. планує, що він там загине, але розуміє, що то буде надто сумно, канадець теж вижив, його врятували. Він дає обіцянку про будівництво трьох лікарень, коли ця буде зруйнована, а лікарі будуть позбавлені права на практику. Канадець шукає Наталі. Їхня зустріч відбувається у черзі, яка стоїть по рибу «хек». Він поспішає їй назустріч, а потім вони підходять до його автомобіля, який вже стоїть без коліс, бо їх украли. Під час вечірньої прогулянки по місту чоловік робить їй пропозицію, але вона не дає згоди виїхати за кордон. Вони знову їдуть в готель. Але в їхньому номері вже є гість — дружина канадця. Вона говорить, що за умовою їхнього шлюбного договору, коли він її зрадить, то практично все, що він має переходить у її власність. Наталія тікає. Фінал відкритий.

Тепер, коли загальні обриси відомі, А. хоче почати деталізувати, розписувати образи та події тощо. Пишучи, він думає про необхідність використання прислів’я, але не знаходить ніякого доречного місця, чи то доречної фрази. Він знову фантазує, створюючи образ за образом, що не має сенсу. Думає про любовну тему. Зауважує, що, хоч ця тема вічна, та кожен говорить щось своє. Він розмірковує про те, що сюжетний аспект для нього є проблемним, але не психологічний. У цьому він ас.

Літератор відчуває заздрість до художників, яким можна просто перемалювати і все, і ними будуть захоплюватися, а ще композиторам, про яких знають всі на світі. Він відчув сором від таких думок. Тепер він знову знаходиться поруч художника, що вже подає руку своїй коханці та втягує її до майстерні. А. подумав про містичні елементи, що були б тут доречні. Чоловік та жінка обіймаються. Перед його очима постає ця сцена. Художник насправді пише ікони. Дівчина знаходиться під глибоким враженням від цього. А. думає, що мансарду далі треба спалити, і будинок теж. Та, хоч герої теж тоді мусять померти, вони матимуть купу часу перед цим, який проведуть поруч. Художник помітив голуба і нагодував його пшоном, хоч до того завжди відчував до цих птахів лиш ненависть.

На якусь долю секунди авторові здалося, що це його рішення є втіленням геніальності, проте, подумавши ще, йому стало ясно, що то все нісенітниця. З пам’яті А. випливають приємні спогади про успіх. Він намагається дійти розуміння, чому тоді все вдалося, а тепер достойного твору не виходить. Чоловік згадує про поганого поета, що жив за Неронових часів. Імператор звелів позбавити життя його батька і мовив, що коли і після такого покарання у поета не вийдуть кращі вірші, то буде вбитий і він. А. знає, що він теж мав непрості періоди. Він думає про те, що можна згадати про власні інтимні ситуації, але вагання не дає йому цього зробити. Проте він вмовляє себе спробувати написати про те, що пережив сам.

Це було давно. У його квартирі залунав телефонний дзвінок. Він підняв слухавку і почув голос сестри. Але тут А. схаменувся і зрозумів, що з сестрою у них геть погані стосунки, тож телефонувати вона йому не могла. Так, справді, це була дружина його брата. Вона повідомила, що їхня мати перебуває у лікарні. А. відчув страх. Саме такий страх, як тоді, десятиліття тому, коли навіки закрилися очі його батька. Насправді біолог мав добре здоров’я. Він добре і старанно працював, був хорошим грибником, та раптом дуже різко втратив у вазі. Йому було відомо, що він був хворий. Смерть не забарилася. Йому зробили операцію, і він, ніби, пішов на поправку, та раптом йому стало геть кепсько, і він помер. Він так і не прийшов до тями, проте відійшов у засвіти лиш тоді, коли всі родичі знаходилися поруч його ліжка.

А. все стало ясно. В лікарні вони з матір’ю вели довгу бесіду, приємну та теплу як ніколи. Здавалося, що вони завжди добре відносилися одне до одного і не було між ними ніяких непорозумінь. Місяць до того, як виявилося, вона пережила перше операційне втручання, а від наступного написала відмову. Лікареві не хотілося казати А. страшну правду, тож він казав лиш заздалегідь заготовані фрази про якість несуттєві речі. А. переконував себе, що все буде добре. Він навіть думає про те, що, можливо, мати просто захотіла його побачити. От і все. Він згадав, як після поховання його батька вона сказала йому, що його жінка не мала там бути.

Він пішов. Після цього він не спілкувався ні з ким. Брат та сестра викреслили його зі свого життя. Одного разу на кладовищі він побачив матір. Вона розповіла йому про те, що сильно захворіла, та вигляд її був звичним. Він дав обіцянку, що зайде до неї, але не стримав її.

Тепер у лікарняну палату до матері літератор приходив щоденно. Коли її можна було забирати додому, він поїхав з нею, в Дім батьків. Минуло близько місяця і мати знову опинилася на лікарняному ліжку. Лиш через товаришів йому стало відомо, що скоро її не стане. Він хапався за будь-які соломинки, що могли її врятувати.

Хтось порадив йому експерта з нетрадиційної медицини. Та мати була геть виснажена: хіміотерапія розсмоктує новоутворення, проте виділяє токсини, що труять все навколо в організмі. Вона мала дотримуватися дієти. Новоутворення зникло, та токсини лишилися. Жінка дуже багато втратила у вазі. А. все більше боявся її смерті, все сильніше її любив. Брат не відчував того пекучого болю, який відчував А. через хворобу матері. Він звик до щастя, тож тепер просто скиглив, звинувачував когось чи щось в усьому. Тепер він рідко з’являвся в матері. Тепер тільки А. був поруч. Він доглядав за нею дуже добре, змінював бинти. Вона казала, що йому варто було вивчитися на лікаря. Мати знала, що її донька, Ірина, абсолютно до неї збайдужіла.

Вона взяла шлюб з чоловіком, якого мати не сприйняла, а тепер казала, що вона нібито з ним розлучилася. Але це була неправда.

Хоч встати з ліжка жінка вже не могла, та все хотіла тримати під своїм контролем і надалі. З її пам’яті виринали дитячі роки.

Ще одна пухлина зменшувалася, але виявилося, що лікуватися почали запізно. Братові А. було все відомо, але він йому не повідомив, бо мати не дозволила йому цього зробити. Потім все наче налагоджувалося, та раптом стан жінки погіршився. Вона не могла ні їсти, ні приймати ліків, майже не мала сил говорити. Третього дня її не стало. Сестра вела телефонну розмову зі своїм «сонечком», з яким «розлучилася», їй було байдуже. Вона не була нещасною. Мама була дуже красива, така, як завжди. Працівники моргу забирали її. А. мочився під зливою, дивлячись на чорний автобус, що відвозить його матір.

В ту ніч йому так і не вдалося склепити повіки бодай на мить. Він думав про сенс життя та щастя. Він пов’язував ці поняття з друзями та грішми, успіхом та коханням. Та раптом до нього прийшла думка про те, що це все дуже скороминуче і що щастя за своє життя він так і не мав. Але, все ж, він згадав єдиний момент, коли був справді щасливим. Це було тоді, коли мама подарувала йому іграшку — синій автомобіль. Поряд були всі найрідніші люди і малий А. думав, що так буде вічно, а попереду — тільки щастя.

Раптово А. отямився. Він мав працювати.