Знову ці гноми!

Шоста книга про чарівну Країну Оз дивує появою двох сюжетних ліній - подорож Дороті з тіткою, дядьком і друзями Країною і знайомство із оригінальними мешканцями та підготовка короля гномів (Номів) до вторгнення у Смарагдове місто. Якщо в попередніх книгах весь екшн приходився на першу половину, а кінцівку можна було прогорнути, то в цій книзі - навпаки: початок можна прогорнути, бо він не просто ванільний, а мегаванільний, на кшталт фіналу якоїсь мильної опери. Через фінансові труднощі і кредити дядько Генрі скоро залишиться без ферми, що робити далі - невідомо. Дороті розповідає своїм рідним про подорожі у Країні Оз і думає переїхати туди жити, забравши із собою тітку і дядька. Вона ж усе-таки місцева принцеса. Ще й подружка Озми - кумівство ще те! І ось перші розділи книги - про переїзд до Смарагдового міста, знайомство родичів Дороті із її друзями, пошук заняття, бо сидіти вдома якось нудно. І тут Озма пропонує подорож своєю країною. Дороті відвідує землі, де всі люди вирізані з паперу, це все зробила дівчинка, якій Глінда подарувала чарівний папір. Тож перед нами королівство вирізаних із паперу предметів і людей. Цікавою була подорож до землі, в якій живуть люди, що розсипаються на друзки, побачивши чужинців, тож наші герої мають скласти цих мешканців, як пазл. А ще - королівство булок, в якому Дороті зʼїла бісквітний рояль; королівство зайців і тд. У принципі воно, звісно, цікаво, але зайці, приміром, мені нагадали Алісу, а мешканці інших земель втрачають свою родзинку, бо в кожній книзі саги про Оз ми зустрічаємо подібних неймовірних експонатів. Паралельно йде оповідь про короля номів, який не полишає надії захопити Смарагдове місто та забрати чарівний пояс. Він відправляє свого підлеглого шукати союзників серед злих сусідів. Тут теж Баум не дивує - знову використовує прийом штучних голів - правителі одного з союзників носять штучні паперові голови. Тому в якийсь момент здається, що письменник продовжує історію Оз лише заради грошей, не вносячи нічого оригінального. Врешті, гноми риють підземний тунель, аби потрапити до Смарагдового міста. Про це дізнається Озма, однак вона - о, диво! - не збирається воювати і проливати кров. Геніальне рішення для великої правительки! Однак невдовзі наших друзів відвідує геніальна думка: а чому не напоїти загарбників водою із Фонтану забуття: вони випʼють води і забудуть про свої злі наміри?! Так і було зроблено, тож злі гноми та їхні товариші забули, для чого прийшли, а скоро просто повернулися назад тим же шляхом; а Глінда зробила Смарагдове місто невидимим. 
Можливо, у років 10 мені подібна історія сподобалась би. Однак у більш зрілому віці - ні. Вкотре повторюся, що Баум мав зупинитися на першій книзі, максимум на другій, бо все інше - то повна нісенітниця, нескінченна історія, Санта-Барбара.