Над Римом стояла ніч.
Зовсім не воєнна, з обезлюдненими вулицями, з вікнами будинків, що, припізнілі, гасли одне за одним: хіба тільки нічні метелики кружляли навколо ліхтарів, водячи свій особливий комашиний танок.
Єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою Пієм ХІІ.
– Цієї нічної пори, сину мій, хіба крайня потреба до мене привела, – мовив Папа, поклавши на плече єпископу руку.
– Ваша святосте, рахунок іде не на дні чи тижні, рахунок пішов на години, – єпископ говорив швидко, але інколи затинався і в тих паузах панічно добирав і перебирав потрібне слово чи вираз. – Йдеться про порятунок тисяч моїх земляків стражденних, вірних Христові, яких може забрати й безневинно понищити безбожна Москва.
І він плутано, поспішаючи, мов хтось здатен тут перебити його та потрібне перешкодити виказати, оповідати став – чому і за що воювали українські діти в дивізії «Галичина» і які не надумані загрози нависли над ними.
– А ще подякувати хотів би за вашу духовну поміч, так вчасно і невідкладно надану, – говорив єпископ.
Іван Бучко поїздом повертався недавно у Рим. І раптом посеред чистісінького поля , поблизу міста Беллярія, чує вечірню молитву українською мовою, а ще тисячоголосе «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» Він визирає у вікно і бачить якесь велелюддя в молитві: то не почулось і не примарилося, то справді йшла Божа служба.
На першій же зупинці єпископ сходить і якось добирається до вірян.
То був табір інтернованих комбатантів з дивізії «Галичина», які й за тисячі верст не зреклися предковічного звичаю.
– Дозвольте мені провести службу Божу, я єпископ, – просить Іван Бучко.
Йому адміністрація табору, зрозуміло, не дозволила, навіть словом перекинутися не дали з земляками.
Вернувшись у Рим, єпископ негайно просить помочі в Папи – вже наступного дня двоє священиків з Ватикану прибули у табір.
Кілька годин тому єпископ одержав листа від Павла Шандрука з детальним описом подій та ситуації, що склалися, й зробив висновок: Папа римський зрозуміє його і не осудить, якщо навіть єпископ попросить такої пізньої, фактично нічної вже авдієнції.
Насправді Пій ХІІ не збирався осуджувати чи якесь невдоволення, навіть скрите, проявити в душі, йому говорили вже про долю цих стражденних вірян. Мало того, доходили вістки, що і дружина американського президента Елеонора Рузвельт перейнялася долями тими й вона клопочеться, аби ці юнаки не потрапили у страхітливий московський гулагівський млин.
Річ зовсім не в тому, переконував єпископ святого отця, що тисячі люду скинули просто в полі, під прямовисним південним сонцем, без даху над головою чи навіть без огорожі – куди вони втечуть, нікуди їм утікати! І не в тому, що тримають упроголодь: на сімох чоловік на добу одна хлібина, тарілка ріденького супу, одна ложка цукру, одне печиво і одна ложка молока – молоді якось виживуть. Та інша є небезпека: совітські команди доволі нахабно заявляються в такі табори, за сфальшованими свідченнями хапають людей, і зникнуть нещасні ті у вічній мерзлоті…
Тим часом святий отець багато чого з розказаного Іваном Бучком уже знав: йому повідомляли про перемовини Павла Шандрука з Владиславом Андерсом, про те, що чинить професор Арльт за дорученням Шандрука. Як і знав Пій ХІІ про позицію Сталіна. Кремлівського насідника чомусь менше хвилювали три угорські дивізії СС, мільйонна власівська армія, дві хорватські дивізії, дві латвійські, албанська, білоруська, валлонська, голландська, естонська, італійська, норвезька, французька дивізії СС та чимало інших, що воювали проти Москви. Сталін найбільше переймався 1-ю Українською дивізією і її єдину називав як обов’язкову для репатріації.
…Боковим зором бачив Іван Бучко, як нервуються помічники Пія ХІІ і нетерплячі знаки єпископу посилають – люди ніч розберуть, жестами нагадували – гріх так втомлювати святого отця. Однак бачив і те, що Пій ХІІ аж ніяк не збирався його підганяти.
І тільки як виклав сповна своє клопотання єпископ, святий отець журливо похитав головою:
– Сину мій, ти стомився, певне, за день. Йди відпочинь, а я зроблю все, що дозволить Всевишній.
І він знаком підкликав помічника, що брав участь у підготовці міжнародних звернень і посилань.
Уже вранці Пій ХІІ підписував документи до держдепартаменту США про українців, яким судилося опинитись на Заході, при тім числі дивізійників 1-ї Української; схожий документ повезла невідкладно дипломатична пошта британському уряду.