Насправді останній роман Міли Іванцової «Сердечна терапія» – це роман про людей: про жінок, сильних, сміливих, рішучих або підлих, мстивих і самозакоханих, і про чоловіків, ніжних, чутливих, турботливих – справжніх. Але і про шанс – шанс зустріти серед безлічі людей СВОЮ, саме ту, відчути цю близькість, спорідненість; шанс змінити щось у своєму житті, почати рухатись в іншому, правильному, напрямку, бути щасливим. І кожен це щастя розуміє по-своєму, і шукає по-своєму. Або не шукає – і воно знаходить його саме. Одні наділяють слово «щастя» глибоким смислом, а для когось воно примітивне, обивательське. У кінці роману хтось знаходить своє щастя, хтось знаходить і одразу втрачає, а хтось думає, що знайшов, запевняє себе в цьому, але насправді…
Роман має три сюжетні лінії, які тісно переплітаються між собою та підсвічують одна одну. Три лінії – три жінки, які за різних обставин зустрічаються у сучасному Києві. Одна – забезпечена «світська левиця», яка підозрює, що їй зраджує чоловік, з яким вона прожила 30 років як за кам’яною стіною, інша – провінційна «невдаха», яка по суті знаходиться на маргінесі суспільства, торгуючи на одному з київських базарів овочами та фруктами і миючи підлогу в дитсадку, а третя – недипломований психолог, до якого люди ходять просто виговоритися-виплакатися. Кожна з жінок мимохіть вплутується в життєву долю іншої, але не змінює її. Тихий плин їх життя змінюють чоловіки, які з’являються в певний момент на їхніх горизонтах.
Чоловіків так само троє. Але один із них – абсолютно другорядний персонаж. Його читач навряд чи захоче навіть оцінювати, який він. Бо він – ніякий, пересічний і бляклий на фоні двох інших. А ці двоє – глибоко симпатичні, милі, добрі.
Найбільше привертає увагу чомусь історія Яни, психолога-«самоучки». Вона виникає ніби випадково, побічно від сюжетних ліній двох інших жінок, Антоніни та Олександри. Власне, вона з’являється зсередини родинної драми Антоніни. Намагаючись власноруч, усупереч «лікарській етиці», розв’язати непросту ситуацію абсолютно сторонніх для неї людей, Яна мимохіть опиняється у вирі її – і закручується ще одна історія, глибоко лірична. Молода жінка неочікувано для себе пізнає людину, якої їй, здавалося б, усе життя бракувало, яка освітила собою, розфарбувала буденність її існування, бо, власне, все її життя – це робота, вона не має друзів, відзначає усі свята наодинці і взагалі почувається дуже самотньою. Але людина зникає так само швидко, як і з’являється.
«Але тепер, коли, здавалося, у житті з’явилася нарешті людина, якій нічого від неї не було потрібно, яка, навпаки, сама хотіла огорнути її своєю увагою та турботою, дарувати любов та радість – чому?! Чому, за що і навіщо віднімати у неї це щастя? Її власне, хоч і ніби крадене, щастя?!»
Тут ніхто не винен. Це просто життя. Так буває. І відповіді на запитання «чому?» – теж немає. Просто людина мусить пройти свій «комплекс» випробувань, а чи стане вона мудрішою, чи зламається – залежить від неї. По суті кожен у житті проходить через тернії, але хтось у 20 років, хтось у 30, а дехто – у 50, і тернії у всіх свої. Нездоланних проблем у житті не буває, тому і твір звучить життєствердно, оптимістично. Ніхто не покінчує життя самогубством, ніхто не впадає у відчай, кожен продовжує жити й шукати далі або насолоджуватися уже знайденим.
Коли тобі за 50, а за плечима успішна кар’єра, доросла дитина, насичене враженнями, поїздками й досягненнями життя, а під боком дружина, яку любив усе життя, здавалося б, є чим пишатися й чому радіти. Але одного дня чоловік усвідомлює, що дружина охолола до нього. Намагаючись підігріти почуття, мужчина доходить висновку, що по-справжньому його ніколи й не кохали і живити нема чого. Коли тобі за 50, зустріти кохання свого життя, справжнє, щире, те, якого, можливо, не дочекався/не дошукався у молодості, практично нереально. Чи дуже складно. Більш як півжиття він уже прожив. Мало часу – мало шансів. Чи останній шанс. Один. Одного дня чоловікові здасться, що він таки знайшов ТУ САМУ, навіть не побоїться щось змінити у своєму налагодженому житті, щоб використати останню можливість бути щасливим, але доля не настільки поступлива, щоб йому це дозволити.
Не дійшовши до фіналу роману, здається, ніби читаєш якусь добру казочку, що в житті так не буває, але кінцівку авторці вдається вивернути так, щоб зробити роман реалістичним, щоб він не став мильним чтивом, де всі щасливі, здорові та разом. Суцільного хеппі-енду в житті не буває – отож і в романі нема. Щастя й нещастя завжди ходять поруч. Мають місце у книзі й біль, і докори сумління, і щире розкаяння, адже людина, яка сіє зло, обов’язково пожне зло. А люди безкорисні, самовіддані, терплячі неодмінно будуть винагороджені, рано чи пізно.