Гуцало Євген Пилипович відомий український автор величезної кількості повістей, романів, новел, поезій, публіцистичних статей, есеїв та кіносценаріїв.

Народився він 14 січня 1937 року у родині педагогів у с. Старий Животів, що на Вінничині. Атмосфера у сім’ї була максимально сприятливою для того, аби син полюбив слово та навчання. Батькам вдалося залучити сина до читання і художньої літератури, і тоді його вже не можна було спинити. Він прочитав всі домашні книги та книги з місцевої бібліотеки, потім «мандрував» до сусіднього села, аби там відвідати книгозбірню. Зрештою всі наявні екземпляри були перечитані. Наступною точкою у маршруті з пошуку друкованого слова для Євгенія став районний центр. Хлопець поглинав книги одна за одною, захоплювався ними, переживав разом з головними героями та, водночас, ставав все більш ерудованим, що позитивно позначилося на його навчанні. Він завершив шкільну освіту відмінником.

Та не тільки для здобуття знань пристрасть до книг була корисною. Читаючи, Євген уявляв себе письменником і, врешті-решт, вирішив спробувати свої сили. Для того, щоб створити відповідну, за його уявленням, для творчого натхнення атмосферу, хлопець зробив (як зумів) дерев’яного стола і поставив його в кущі бузку. Саме там з–під його виходили перші, ще дещо невмілі, рядки. Звичайно, що молодий юнак і не думав писати в соцреалістичному ключі, з ідеологічними закликами, як того вимагав час, тому його спроби надрукувати перші твори, не були успішними. Він писав в імпресіоністичній манері, оспівував красу життя та природи тощо.

Війна залишила невимовний біль у душі письменника, про який він розкаже пізніше у творі «Подорожні».

Після закінчення школи, молодий Є. Гуцало вирушає до Києва з метою вступити до Університету імені Т. Шевченка. Але, не склавши іспит з географії, він повертається додому.

Через рік майбутній письменник розпочинає навчання в Ніжинському педагогічному інституті імені Гоголя. Тут він записується до літературної студії та активно пише. Знов і знов надсилає свої твори до різноманітних періодичних видань, та скрізь отримує відмову. Його стиль, манера письма, теми не були звичними та потрібними (на думку провладних редакторів).

Та, закінчуючи отримувати журналістську освіту, Є. Гуцало вже отримав декілька пропозицій щодо подальшого працевлаштування, саме тоді він зрозумів, що його слово варте багатого. Він починає співпрацювати одразу з декількома редакціями в різних областях країни. Друкуються не тільки його публіцистичні статті, а й окремі оповідання та вірші.

Письменники змогли трішки перевести подих в часи «Хрущовської відлиги» — контроль та цензурні заборони дещо затихли. Саме у цей період відбувається активне становлення Євгена Гуцала як письменника. Він систематично друкується і привертає до себе увагу вже знаних письменників — Миколи Бажана, Михайла Стельмаха та Павла Загребельного. Саме П. Загребельний запрошує перспективного молодого письменника працювати в «Літературній Україні» (1961). Трішки згодом виходить у світ перша збірка письменника під назвою «Люди серед людей».

Щоправда, у цих творах критики згодом побачать певне наслідування і чужої манери письма і тому подібних речей. Але вже наступні збірки, видані практично одна за іншою у 60-х роках: «Яблуко з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Запах кропу» та інші покажуть, що Є. Гуцало став самобутнім та самодостатнім письменником.

Твори автора починають активно перекладати російською, польською, болгарською та німецькою мовами.

Є. Гуцало входить до складу шістдесятників. Але не стане дисидентом під час «Брежнівського застою». Відомо, що письменники та інші представники інтелігенції, які не хотіли підкорятися владі та писати ідеологічні твори та вихваляти «красу» життя в комунізмі, переслідувалися дуже суворо та жорстоко. Кожен автор мав три варіанти вибору: підкоритися владі, активно протестувати та, можливо, поплатитися за це не тільки свободою, а й життям, або писати «в шухляду».

У цей період Є. Гуцало стає вдівцем і у нього на руках залишилися двоє дітей, тому ризикувати собою він не мав змоги, оскільки від його рішення залежало ще два життя. До того ж, його сучасники згадували про те, що ця людина ніколи не брала участі в конфліктах та скандалах, тож все, що він думав про владу він говорив дещо завуальовано, а інколи й практично відкрито, за допомогою гострої сатири у своїх творах.

Після розпаду СРСР прийшла, така бажана, можливість писати про що завгодно. І Євген Пилипович написав, написав про те, що наболіло — про відносини України та Росії. Цей цикл статей, оформлених у вигляді полеміки, було спершу видано в «Літературній Україні», а згодом — окремою книгою — «Ментальність орди». Ця книга перевидавалася неодноразово.

Також автор написав 2 твори на недоступну раніше інтимну тематику: «Епос-ерос» та «Блуд».

Письменник помер 4 липня 1995 року від інфаркту.

Проза

Євген Гуцало був письменником дуже плідним. Наприклад, лише ліричних оповідань він написав більше двох сотень. Також з-під його пера виходили твори для дітей. Це збірка оповідань «У лелечому селі», а також збірники «Саййора» та «Пролетіли коні», за які автор отримав Державну премію імені Т. Шевченка у 1985 році.

Є. Гуцало написав велику кількість повістей. Найвідоміші з них: «Подорожні», «Дівчата на виданні», «Шкільний хліб» тощо.

Великої популярності набула трилогія автора, до якої увійшли 2 романи: «Позичений чоловік» та «Приватне життя феномена», а також повість «Парад планет». Головний герой цих творів «переходить» зі сторінок однієї книги на сторінки іншої. За роман «Позичений чоловік» автор отримав Міжнародну премію фундації О. і Т. Антоновичів у 1995 році.