Я продовжую читати книги про нацистські жахіття часів Другої світової війни. Наступною у цьому циклі стала книга Еріха Марії Ремарка «Іскра життя» від Видавництво "КСД" (переклад з німецької Христини Николин). Це читання стало для мене справжнім випробуванням. Якби я знала, що чекає мене на сторінках книжки, то, мабуть, не бралася б за неї. Але, почавши, вже не мала права зупинятися чи відкладати читання. Не сміла цього робити хоча б з поваги до людей, яким довелося пройти через страшні випробування, описані Ремарком.

Дія роману розгортається навесні 1945 року. Війська антигітлерівської коаліції впритул наближаються до нацистського лігва і війні ось-ось має настати кінець. Але в’язні концтабору Меллерн про це нічого не знають. Їхнє життя, чи радше сказати існування, продовжує бути страшним і безнадійним. Вони не знають в який момент воно може обірватися від виснаження, голоду, хвороби, кулі охоронців чи тортур есесівців. Люди, які там перебувають, втратили відчуття часу і самі не уявляють, що тримає їх на цьому світі. Адже дехто з них вже довгі роки ув’язнений у цих нелюдських умовах.

Основний персонаж роману це в’язень, який воліє називати себе не на ім'я, а за номером - П’ятсот дев’ятий. Він уже десять років перебуває в таборі і сам дивується, як йому вдалося стільки протриматися. Він виснажений до краю, але має велике бажання дожити до звільнення, щоб розповісти людям про всі жахи, які творили нацисти. П’ятсот дев’ятий - колишній редактор ліберальної газети. Саме через свою діяльність він і попав в руки СС. За ці страшні десять років він перетворився на ходячий скелет, основна мета якого вижити. Але, не дивлячись на обставини, йому таки вдалося зберегти у собі людину. Він не втратив моральне обличчя в цій жорстокій боротьбі за виживання. П’ятсот дев’ятий є лібералом за своєю суттю, він освічена людина і розуміє, що на зміну тоталітаризму фашистському може прийти тоталітаризм комуністичний і всі ці табори знову можуть заповнитись в’язнями вже іншої системи. І це його дуже непокоїть.

Поряд з П’ятсот дев’ятим ми бачимо і інших в’язнів табору, людей різних національностей, релігій, віку та соціальних прошарків. У кожного з них своя історія, але всі вони об’єднані жахливими обставинами, в яких опинилися поза своєю волею. Описуючи табірне життя, Ремарк, з притаманною йому майстерністю та реалізмом, створює моторошну картину, від якої в читача в жилах холоне кров.

На фоні жахіть, в яких перебувають табірні в’язні, автор описує і іншу сторону цього протистояння. Характерним представником цього протилежного світу є комендант концтабору Бруно Нойбауер. З одного боку, Бруно Нойбауер – добропорядний батько сімейства. Він хороший сім’янин, який зацікавлений в добробуті своєї родини. З іншого боку, Бруно – безжалісний садист. Щодня він спостерігає за катуваннями людей, серед яких теж є чиїсь діти, чоловіки, дружини, батьки, брати і сестри. Та найголовніше, Нойбауер вважає, що все що чинить він та його соратники є правильним і необхідним. Його абсолютно не діймають докори сумління. Він солдат Рейху і має робити все, що накаже йому фюрер і партія. І навіть коли Нойбауер розуміє, що Рейху кінець, він не жалкує про скоєне, а переймається тим, як зберегти свій добробут і уникнути відповідальності за свої злочини.

Ремарк написав надзвичайно страшний твір. Нічого боліснішого і натуралістичнішого у своєму житті я не читала. Було враження, що автор особисто перебував серед в’язнів і знав до дрібниць їх страшний побут. Та насправді самого Ремарка ця доля оминула. Свій роман він написав, опрацьовуючи документи і спогади тих, хто пройшов через пекло нацистських концтаборів. Скоріш за все у своєму творі він вилив весь біль і тугу за своєю сестрою Ельфрідою, яка загинула в одному з таборів. В цьому він відчував і свою провину. Адже таким чином нацисти помстилися автору за його активну антифашистську позицію. Твори Ремарка були заборонені у Третьому Рейху, але сам він був далеко в еміграції і до нього тодішній німецькій владі було годі дістатися. Тож їх помстою стала смерть сестри письменника.

Роман завершується звільненням концтабору Меллерн американськими військами. Та до цього моменту дожили далеко не всі. Навіть, коли до табору вже долинав гуркіт гармат і довгоочікувана свобода була зовсім близько, щохвилини у цьому пекельному місці гинули люди. Одна за одною гасли іскорки їхніх життів. І це було найприкріше. Та все ж вони вірили, що хтось з них виживе і розповість світові правду. Ті, хто виживуть, мають розпочати життя спочатку і це мало б стати пам’ятником тим, хто загинув.

Я читала цю книжку і весь час думала про те, чому такі речі могли відбуватися у цивілізованому світі. Що керує людьми, коли вони у садистський спосіб знищують собі подібних, перетворюють їх на безвольних рабів. Адже ніхто з цих людей не скоїв нічого такого, за що б заслуговував на таку страшну долю. А головне, я весь час думала про те, що потрібно зробити для того, аби подібні речі ніколи не змогли повторитися. Ремарк мав рацію, на зміну німецькому фашизму прийшов інший тоталітарний режим. Сьогодні ми називаємо його рашизм. І мусимо зробити все, аби це зло було подолано.

Я не буду рекомендувати цю книжку широкому загалу. Вона занадто жорстока і болісна. Але той, хто віднайде в собі сили для такого читання, отримає додатковий імпульс для боротьби з тоталітарним злом та внутрішній спротив насиллю.