You are here
Катерина Міхаліцина "Квіти біля четвертого"
Десь високо у багатоповерхівці сидить, вдивляючись через вікно вдалечінь бабуся. Як же вона сильно тужить. Тужить за своєю рідною старою дерев'яною хатою, у селі на Поліссі, де вона народилася і все життя прожила. Там де ліс, і де поле, де дзюрчава річка. Там, де зі своїм дідом вели вкупці своє господарство, любили свою кормилицю корову. Там, де все пахло травами. І здавалося, що так буде завжди.
26 квітня прийшов "мирний" атом. Він забрав усе. А Чорнобиль став ще однією незагоєною раною України.
В історії кожного українця є своя рана, яка торкнулася його роду: будь це голодомор, чи репресії, війна, або Чорнобиль.
І коли ми глянемо на наших бабусь чи дідусів, тих хто пережив трагедії, то побачимо, що в тих тужливих старечих очах, в тих викревлених ревматизмом руках криються особливі відчуття: вони вижили в скрутні часи, знайшли силу та дух, тим самим дали своїм нащадкам, нам, наступним поколінням відчуття опори. Вони вижили в складні часи, щоб ми мали право жити, жити щасливо.
Цінність книги особлива: усе, що було пережито бабусями, дідусями, прабатьками важливо пам'ятати, але не тяготіти їхнім минулим. Їхня історія виборола нам право жити власним щасливим життям, не несучи на собі їхній тягар.
Та в України свіжа рана: тепер ми наступне покоління, що виборює щасливе життя майбутнім поколінням.
"...снився четвертий блок. По ньому будуть рости квіточки, а будуть діточки нести квіточки, як пам'ятник буде навік коло його, будуть прилітати голубчики, наші герої. Спасли нас і пішли од нас"
- напис на звороті картини Марії Приймаченко "Квіти виросли коло четвертого блока"
Пам'ятаємо...