Сьогодні я розповім вам про роман боснійського письменника Фарука Шехича «Книга про Уну», що вийшла у Видавництво "Астролябія" в перекладі Андрія Любки.
Щоб зрозуміти суть роману треба насамперед звернутися до особистості його автора. Фарук Шехич - це людина, молодість якої була понівечена страшною війною на Балканах. Йому було двадцять, коли в його рідному місті Босанська Крупа почалися воєнні дії. Хлопець покинув навчання у Загребі і став солдатом. Війна вкрала у нього три роки життя і назавжди залишила свій слід у його свідомості. Після війни Фарук Шехич почав вивчати філологію в університеті Сараєва. Спочатку він пише поезію, далі коротку прозу, а в 2011 році виходить його роман «Книга про Уну». В цьому творі автор намагається передати стан своєї зраненої війною душі.
Спочатку автор переносить нас у містечко свого дитинства на березі ріки Уни. Хто був на Балканах знає якого неймовірно смарагдового кольору там ріки. Ось саме такою, красивою і заворожуючою, є його Уна, ріка, що стала головним фігурантом роману Шехича. Ці описи ріки, її флори і фауни, дуже поетичні і меланхолійні. Фантазійний підводний світ переплітається із дитячими спогадами головного героя роману Мустафи Гусара. Вся ця краса та ідилія стає таким собі фоном, на якому ми вподальшому бачимо абсолютно контрастну картину війни. Описи автора стають ще більш виразними, але, на противагу попереднім мирним, дуже страшними, брудними і смердючими.
Після війни головний герой намагається почати життя заново в зруйнованій країні і віднайти мир у своїй зруйнованій душі. Але це йому не надто вдається. Його внутрішній світ розбитий на тисячі уламків, з яких він намагається зліпити щось цілісне і більш-менш адекватне. Але нормальне життя вислизає з його свідомості, як форель, зловлена колись в водах Уни. Головний герой заточений в емоційний лабіринт, вихід з якого він намагається знайти за допомогою спогадів.
Власне роман Фарука Шетича не має сюжету, як такого. А те, що я щойно описала, це лише моя інтерпретація прочитаного. Таке собі лібрето, розшифровка того, що, на мою думку, хотів сказати автор у своєму творі. Бо весь роман скидається на величезний вірш-верлібр з характерними такому жанру метафорами та символами. Тож цілком ймовірно, що хтось інший знайде там якісь інші образи і сенси.
Мені досить дивно читалася ця книжка. З одної сторони вона дуже мелодійна і поетична навіть у тих місцях, де автор описує воєнні жахіття (хоч можливо це забезпечив перфектний переклад Андрія Любки), а з іншої - вона якась надто меланхолійна і нудна. Але навіть не це найголовніше. Попри те, що я з великою повагою ставлюся до боснійців і визнаю праведність їхньої боротьби, головний герой не викликав у мене жодної симпатії і співчуття. Я почала задумуватися чому ж так. І припускаю, що якби я читала цей роман раніше, мої враження могли б бути зовсім іншими. Я б з жахом думала, що те, через що довелося пройти головному герою книжки (читай автору) - це щось за межами реальності, непідвладне людському сприйняттю і що це справді може цілком зруйнувати людську психіку. Але попередні шість місяців дуже змінили мою свідомість і, смію стверджувати, свідомість кожного українця. Війна надто близько підійшла до наших особистих кордонів. Ми побачили і відчули на собі багато того, про що донедавна читали лише у книжках. Тому зараз можемо оцінювати описи війни і її наслідки уже маючи власний досвід чи близький приклад. Безперечно, що наша війна залишить шрами не тільки на тілах, але і у душах. Але, я впевнена, я бачу це по діях і вчинках моїх співвітчизників, друзів, знайомих і зовсім невідомих мені людей, що в основній своїй масі ми значно сильніші духом. І навіть ті воїни, що сьогодні перебувають на лінії найжорстокіших битв, у переважній більшості вийдуть з цієї війни сильнішими і загартованішими. Можливо трохи вразливішими і чутливішими, але точно не слабкими і зламаними. Ось, мабуть, тому герой роману видався мені просто слабкою і нещасною людиною.
Попри моє особливе і сентиментальне ставлення до Балкан і балканської літератури, мушу визнати, що це не найкращий з творів на цю тему, які мені довелося читати. Він не викликав у мене бурі емоцій, як це було з багатьма іншими. А найкращою частиною цієї книжки для мене стала післямова перекладача про автора та його роман. Звичайно, я не претендую на абсолютну істинність своїх тверджень. Це суто моя суб’єктивна думка. Та і чи сміла б я щось комусь нав’язувати, якщо книжка ця удостоєна багатьох літературних нагород та перекладена багатьма мовами світу. Фарук Шехич – один із найталановитіших і яскравих представників балканської літератури. І це визнаний факт. Те, що книжка мене не вразила, абсолютно ні про що не говорить. Для когось іншого вона може стати неймовірним літературним відкриттям.
Я вдячна Андрію Любці за блискучий переклад. Вдало підібрана лексика, ритмічність та мелодійність побудови речень просто заворожували і вводили в стан медитації. А головне після прочитання я ще більше почала ностальгували за Балканами, за їх колоритними мешканцями, за їх смачними наїдками, за їх мальовничими краєвидами та за неймовірної краси смарагдовими плесами рік і озер.
Сподіваюсь, вас не надто відлякала моя розповідь і багато хто таки захоче прочитати книжку, щоб скласти свою власну думку. А дехто вже зможе звірити свій власний досвід української війни із романом-сповіддю боснійського солдата та зробити свої висновки.