Сьогодні я розповім вам про психоаналітичний роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю» від Видавничого центру «Академія». Головним фігурантом дослідження автора роману є непересічна постать української літератури, людина з величезним талантом та потужною енергетикою Василь Стефаник.
Здебільшого про класиків літератури ми знаємо те, що вкладається в рамки шкільної програми. Але життя таких особистостей зазвичай дуже непросте і багатогранне. Їх внутрішній світ доволі складний і для його розуміння потрібно заглибитися у найпотаємніші закутки душевних лабіринтів. Мабуть це і поставив собі за мету автор, пишучи свій роман «Троянда ритуального болю». Тож впродовж всього читання ми маємо можливість брати участь в психоаналітичному дослідженні літературного феномена ім’я якому Василь Стефаник.
Він народився 150 років тому в селянській родині на Покутті. Міг би, як батько, стати моцним ґаздою, працювати на землі і примножувати родинні маєтки. Але шлях йому судився зовсім інший. Охочий до наук, він таки поборов всі приниження, що прийшлося зазнати у гімназії (бо ж хлопський син!), а далі продовжив науку у Ягелонському університеті, щоб, як і мріяв батько, стати лікарем. Але не до того лежало його серце. Він не став лікарем тіл, але став лікарем людських душ. Бо ж Господь наділив Василя талантом, що був даром і тягарем одночасно і за цей талант йому довелося розплачуватися впродовж всього свого життя. Розплачуватися розхитаним психічним здоров’ям та життєвими випробуваннями.
Стефаник ще у Кракові почав займатися літературною діяльністю. Але, в силу особливості його психічного стану, не міг описувати радісно-ідилічні картини життя. Лише людські муки вділяли йому сили і жагу до писання.
Стефаник володів особливою харизмою. Впродовж всього життя у нього закохувалися жінки, але зазвичай їхня любов була тяжкою мукою, як для них, так і для самого Стефаника. Спочатку всохла від нерозділеної любові і пішла з життя сестра найкращого друга Євгенія Бачинська. Далі Стефаник пережив душевні терзання від неможливості поєднати долю з заміжньою Євгенією Калитовською, яка кохала його понад життя і яку він вважав найвищим ідеалом жінки. Одруження з сестрою Євгенії, Ольгою Гаморак, наче й вгамувало пристрасть, але не доконче принесло душевну рівновагу. Бо письменнику для творчих сил часто мало лише сім’ї. Тож в тій чи іншій іпостасі в житті Стефаника виринають такі непересічні жінки, як Софія Окуневська, Ольга Кобилянська, Соломія Крушельницька, Лариса Косач. Він був для жіноцтва фатальним чоловіком, а всі ці пристрасті давали йому добру поживу для творчості.
Одруження трохи «приземлило» Стефаника. Він став ґаздувати на обійсті свого тестя Кирила Гаморака, а згодом збудував власне газдівство у рідному Русові. Повага простих людей дала можливість йому перемогти у виборах до Австрійського парламенту і впродовж десяти років він буде служити послом покутських хлопів. Дружина Ольга була мудрою і виваженою жінкою, вміла бути чоловікові добрим другом і порадником. Але недовгим було їхнє спільне життя, через десять років після одруження Ольга помирає, залишивши Стефанику трьох синів. Смерть Ольги співпала з початком Великої війни і ці два потрясіння не минули безслідно для психіки письменника. Його мучили дипресивні стани і почуття власної провини. Він був оборонцем для багатьох, але нерідко сам потребував сторонньої допомоги.
Розповідаючи про Стефаника, не можна обійти увагою тих визначних людей свого часу, які у значній мірі впливали на його творчість та життєві погляди. Це цілий іконостас української культури зламу ХІХ-ХХ століть: Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Андрей Шептицький, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Михайло Грушевський, Осип Маковей, Лев Бачинський, Вацлав Морачевський. Ці люди формували світогляд Стефаника, окреслювали його життєвий простір, розширювали його літературні горизонти.
Стефаник писав свої твори досить складним для сприйняття покутським діалектом і, розуміючи, що це не надто правильно з точки зору рафінованої літератури, страждав таким собі лінгвокомплексом. Та енергетика його творів настільки потужна, що не дивлячись ні на що забезпечила їм довге життя і в Україні, і в різних куточках світу.
Все життя Стефаника можна описати двома барвами - чорною і білою. Чорне - це строгість, жалоба, біль, тривога, розпач і невідомість. А біле - сподівання, урочистість, спогади дитинства. Так він і йшов по життю в цій двоколірній гамі, як внутрішньо, так і зовнішньо.
Щодо роману Степана Процюка, то він є досить складним для сприйняття. Його не можна навіть назвати романом у класичному розумінні. Це радше есеї, роздуми навколо постаті Василя Стефаника, його життя, людей, що його оточували. Складалося враження, що автор свідомо зашифровував біографічну інформацію в своєму творі, використовуючи для цього різноманітні метафори, алегорії та алюзії, якими щедро насичений текст. Інколи для розуміння написаного доводилося послуговуватися Гуглом, щоб, співставивши певні дані, зрозуміти написане. Такий собі історико-літературний ребус. Спочатку мені було досить важко читати авторський стиль, але в процесі я призвичаїлась і вже далі текст сприймався доволі звично. Тож для тих читачів, які полюбляють непрості тексти з акцентом на пафосність та багатошаровість сенсів, роман буде досить цікавим досвідом.
Василь Стефаник - дуже складна і багатогранна постать. Навіть сотні різноманітних романів та дослідницьких розвідок не зможуть до кінця осягнути всю велич його особистості. Але кожен такий твір може привнести щось особливе і цікаве до скарбнички пізнання життя та творчості письменника, а відтак дати можливість читачам збагатити свій багаж знань про цього велета української культури.