ЯСКРАВИЙ ВОГНИК РІДНОГО СЕЛА
(Роздуми над книгою «Яцьковичі: село і люди» / ред.-упор. Б. Боровець: Волин. обереги, 2024. – 480 с.)
Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні –
Неначе писанка, село…
Т. Шевченко
Село і люди. Це вічна тема в українській літературі. Згадаймо, як детально описує побут, одяг, звичаї, вірування людей у своїй повісті «Кайдашева сім’я» Іван Нечуй-Левицький. А які неперевершені описи природи! Ну просто райські куточки!
А Григорій Квітка-Основ’яненко, який, доречі, сам селянином не був, а як тонко, проникливо відчував ритм і дух села («Маруся», «Конотопська відьма»).
Про життя села, його зовнішню красу (зачаровують біленькі хатки, хрущі над вишнями…) і тяжке життя всередині майстерно описує у своїх талановитих творах Тарас Шевченко.
Яскравим втіленням мови простого селянина, тобто народної мови, є «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського.
Зображення села із погляду інтелігенції знаходимо у творах Олени Пчілки («Збентежена вечеря», «Чад»).
Можна продовжувати перелік майстрів слова та їхні неперевершені здобутки, в яких зображено естетику села. Це і Панас Мирний, і Михайло Коцюбинський, і Ольга Кобилянська, і Архип Тесленко, і Олександр Довженко, і Михайло Стельмах…
Кожен з письменників по-своєму, відповідно своєму індивідуальному стилю зобразив життя села, глибоко розкривши сільську тему періоду своєї доби, показавши радощі й тривоги селянина-хлібороба.
Про життя українського села 70-80-их років ХХ століття розповідає в романах «Рубіж» і «Позиція», в оповіданні «Суд» Юрій Мушкетик. Цей
неперевершений майстер прози досить влучно зумів показати типові явища з життя українського села, створити колоритні образи трудівників і трудівниць, гнівним словом викрити сутність Системи, правдиво відтворити життя.
Художні книги про сільське життя, безперечно, зачіпають душу, нагадують про дитинство, наповнюють позитивними емоціями. Адже саме село нерідко слугує фоном для сюжету, надає твору неповторного колориту і викликає в читачів непідробну цікавість.
Згадаймо, як трепетно і захоплююче описав життя на Хуторі відомий український письменник Андрій Кондратюк в однойменному романі «Хутір», персонажами якого є реальні люди.
За своєю значущістю не поступаються художнім творам і краєзнавчо-публіцистичні видання, серед яких чільне місце займає книга «Яцьковичі: село і люди», редактором-упорядником якої є Борис Боровець – автор понад двох десятків поетичних та прозових книг, відомий далеко за межами рідного краю письменник, непересічний журналіст, дослідник, перекладач, який вміє глибоко зануритися в минуле, реально поглянути на сучасне, допомагає зрозуміти, хто ми
2
такі, звідки проростають наші корені і яке наше призначення на рідній землі. Він аж ніяк не прагне стати конкурентом для Степана Лемка, ужгородського автора книги «Моє рідне село» (про Бороняво, що на Хустчині), Михайла Сидоржевського – відомого письменника з Житомирщини, який видав ґрунтовне історичне дослідження «Солотвин. З глибин минулого до наших днів» (про Старий Солотвин Бердичівського району на Житомирщині) чи, скажімо, вінницького письменника Вадима Вітковського, який написав чотири томи історії рідного села Борівка Чернівецького району і чия праця визнана національним рекордом як найбагатотомніша історія села в Україні.
Борис Боровець – самобутній автор, який відзначається природною своєрідністю, не схожий на інших, самостійний у своєму розвитку, світобаченні, не залежний від будь-яких впливів. Його дослідницьким творам властива конкретика, науковість, глибокий історизм, документальність. Кожне його
видання напрочуд інтригуюче, вивершене, оригінальне.
Повернемося до книги «Яцьковичі: село і люди», що вийшла цьогоріч (2024) у досить престижному видавництві «Волинські обереги» обсягом 480 сторінок. У
анотації зазначається, що це «книга про звичайне село на півночі Рівненського Полісся, яке, здавалося б, нічим не виділяється з-поміж інших таких лісових поселень. Але то лише на перший погляд».
Книга впорядкована за двома розділами. Перший розділ – «Село» - заглиблює в історію села. Черпаючи інформацію з народних переказів та розповідей сучасників, Борис Боровець детально зупиняється на постаті засновника села Михайла Яцковського. У книзі подаються фрагменти з раніше виданого дослідження автора «Михайло Яцковський у документах, віршах та листах» (Рівне: Письменницька робітня «Оповідач», 2010. - 152 с.).
Ще одна історична постать – Станіслав Бродецький, якого звинуватили перші совєти в тому, що він «був членом польської урядової партії ОЗН і проводив боротьбу проти революційного руху в Західній Україні». На підставі цього «30 вересня 1940 року Бродецький С. В. був заарештований і притягнутий до
3
кримінальної відповідальності».
Грунтовне дослідження Справи Станіслава Бродецького з копіями документів свідчить про відповідальний підхід автора і глибоке вивчення історично-наукових джерел.
Особливу увагу привертає дослідницький матеріал «Поташня чи Яцьковичі?..», в якому автор, взявши за основу дослідження Генріка Полєтаєва, з’ясовує правильне написання назви села Рудня-Поташня, описує його промисли (випалювання заліза з руди та поташу з деревини) і зазначає, що «доля слободи Рудня-Поташня і її мешканців, як і багатьох довколишніх польських колоній, незавидна – нині вони залишилися лише в нашій пам’яті. Взаємне нищення українцями поляків, поляками українців у 1943 та наступні роки, а потім переселення поляків на відвойовані в Німеччини території обезлюднили ці колонії».
Найважливішим документальним підтвердженням, на мою думку, є в книзі
спогади батьків Б. Боровця та його власні спогади про те, як вони у 1942 році, коли німці почали зганяти євреїв у гетто, переховували єврейського хлопчика Ізю, доки через якийсь час мати Етка його не забрала. А згодом Гершман Олександр Володимирович (він же Ізя) розшукав своїх рятувальників і надсилав зворушливі листи-спогади з надією приїхати на гостини.
З відомостей автора дізнаємося: «На жаль, побувати в Поташні-Яцьковичах йому так і не випало. А от мій однокласник Віктор Кур’ята гостював у родині Гершманів. Було це в квітні 1993 року. Віктор на той час очолював відділ міжнародного співробітництва в тодішній управі Рівного і вирушав в Ізраїль у службову поїздку. То я й попросив його, при нагоді, навідатися в місто Дімону до Гершманів із моїми вітаннями. Що він і зробив».
Повернувшись з Ізраїлю, Віктор звернувся до голови Української асоціації християн-рятівників Кирила Кіндрата з проханням посприяти, «щоб до поважної когорти рятівників євреїв офіційно зарахували матір та брата» Б. Боровця.

4
Однак «процедура визнання так і не була доведена до логічного завершення. Олександр Герман загинув у автомобільній аварії, а Кирило Кіндрат теж відійшов у світи, де праведники спочивають».
Про трагедію села Яцьковиці в роки Другої світової війни розповідає у своєму дослідженні Іван Пущук – кандидат історичних наук, дослідник подій Волинської трагедії. У статті використані диктофонні записи спогадів свідків, корінних тогочасних жителів села. Цей матеріал вдало вписується у канву книги Бориса Боровця і є документальним свідченням трагічних подій, які довелось пережити селянам в роки війни.
У книзі подано список полеглих у Другій світовій війні в складі Червоної армії, списки учасників визвольних змагань та загиблих при різних обставинах, висвітлюється цікаве повідомлення про знайдену могилу сотенного УПА на псевдо «Ворон» поблизу села Яцьковичі.
Окремі сторінки відведено цікавим спогадам Марії Боровець та Зіни Чухрій,
зібрано матеріали про минуле і сучасне села, його медичний та освітні заклади,
дозвілля молоді та релігійне життя.
Борис Боровець не обминає увагою і мовний аспект села, що базується на своєрідному поліському діалекті. Знаннями з діалектології ділиться з читачами юна дослідниця Юлія Семенович разом з науковим керівником Лілією Григорівною Хурсяк.
У канву книги змістовно вписуються фольклорні твори різних жанрів і різної тематики. Є тут легенди і перекази, купальські, жнивні, колискові пісні, родинно-побутові, весільні, коровайні, різні замовляння від ляку, вроків, кровотечі, зубного болю, укусу змії, від ураза, зібрані та записані учнями-яцьковичанами Балашівського опорного навчального закладу під керівництвом Л. Г. Хурсяк. А юний дослідник Іван Хурсяк зосереджує увагу на антирадянському фольклорі 30-80 років ХХ століття, подаючи яскраві зразки повстанських пісень, творів на тему Голодомору та колективізації.
Привертають увагу природні та рукотворні дива сільських околиць.
5
Розповідями про азалію понтійську діляться дослідники краю Віктор Боровець та Віталій Лашта. Згадує Борис Боровець і про Броніславські кар’єри: «Розповідають, що перед Другою світовою війною тут видобули 19-тонний моноліт, який перевезли до Варшави, там відшліфували, а пізніше у вигляді 10-тонної плити встановили у Вільнюсі на могилі матері Юзефа Пілсудського. Кар’єри функціонували до 1939 року».
Зацікавлює і гарна місцина для пікніків, які влаштовували не тільки молоді компанії, а й люди поважного віку. Це джерело, до «якого сходилися колись дорослі й малі». Приємно, що донедавна забагнючений струмок місцеві ентузіасти розчистили, і джерело знову радує перехожих.
Важливим джерелом поповнення сімейного бюджету у літню пору завжди були ягоди чорниці. «Як тільки надходить пора їх дозрівання, всі сім’ї, від великого до малого, - в лісі», - зазначає Борис Боровець.
Уважний читач дізнається про смакові властивості, як виявилося, їстівного
гриба-дощовика, якого на прикінцевій стадії розвитку називають порхавкою. А ще приятелі колишнього редактора районної газети Олександра Олексійовича Матвієнка називали дощовики «сашками», дізнавшись про його прихильність до такого харчу.
Не обминає автор увагою і таку річ на селі, як самогонний апарат. «Бувало, без пляшки самогонки на селі аж ніяк не обійдешся: города тобі ніхто не виоре, дров не привезе… А коли вже сусіда не пригостив, що випадково зайшов до
хати, - то який ти господар! Скупердяй та й все».
Про боротьбу із зеленим змієм та методи впливу на власників гуралень, про неприємності в горілчаному промислі в так звані часи застою, про любителів надурняк почастуватися – про все це досить цікаво розповідається в краєзнавчо-публіцистичному виданні, доповненому цікавими знімками з околиць села.
Завершується перша частина книги статистичними даними про населення, територію, фінанси, комунальне господарство, виробництво, торгівлю, сільське господарство, освіту, культуру, медицину, спорт та релігійні громади, а також
6
подано кількісний перелік мешканців села за прізвищами. Скажімо, із 1268 мешканців прізвище Боровець мають 342, Гурінчук – 98, Стрілець – 88, Романович – 74…
Другий розділ – «Люди» - відкривають цікаві фото з гніздом лелек («Про майбутнє села турбуються лелеки») та гуртом діточок, що сидять на гойдалці
(«… І результати їх старань»).
Своєрідним епіграфом до цього розділу є поетичні рядки Павла Рачка:
Немов перлина сонячна в лісах,
Так сяють Яцьковичі о порі ранковій.
І тішить душу дивна ця краса,
Що розлилася повінню довкола.
……………………………………
Навкруг шумлять замріяні бори,
Тож Боровців у цім селі чимало.
Родились вони дивної пори –
Непересічними їх долі стали.
Однак не лише про Боровців піде мова у розділі «Люди». Відкриває його скорочений варіант повісті-спогаду «Фанат, або Хроніка одного життя» про непересічну особистість – заслуженого тренера з греко-римської боротьби Станіслава Коваля. Простежуючи нелегку долю Станіслава Івановича, який у розквіті сил відійшов у засвіти, Борис Боровець зазначає: «Я багато знав про це життя, бо були ми односельцями, майже ровесниками, та й дороги наші часто перетиналися і в дитинстві у своєму селі, і в Рівному, де він замешкав після армії, а я навчався в інституті, і в Березному, де обоє осіли врешті-решт на довгі роки й мали гарні, навіть приятельські стосунки».
Не буду зупинятися на деталях розповіді, оскільки книга про Станіслава Коваля витримала уже два видання і читач безперешкодно знайде її у бібліотеці. Скажу лишень, що варто пройтися тернистим шляхом самодостатньої людини, аби зрозуміти, як формується особистість, її професіоналізм і життєві орієнтири,
7
як приходить успіх, коли людина залюблена у свою справу.
У цьому розділі вміщені глибокі, колоритні нариси про односельців, що вийшли з-під пера колег-журналістів Надії Ярмолюк та Павла Рачка, з якими довгий час довелося пліч-о-пліч працювати Борису Боровцю у районній газеті «Надслучанський вісник», адже більше двох десятиліть він був її головним редактором.
Отож, розповідями про Софію Олексіївну Огороднік, Марію Павлівну Боровець, Петра Калениковича Гурінчука, Антоніну Олександрівну Гапон,
Володимира Адамовича Семеновича, який не повернувся з афганського пекла, про дідуся-самітника Андрія Федотовича Боровця, вишивальницю Ольгу Сергіївну Кліпчар, вчительку початкових класів Людмилу Іванівну Литвинчук, про відважних синів-соколів Леоніда і Сергія з родини Климчуків щиро ділиться талановитий журналіст, поет Павло Рачок.
Надія Ярмолюк глибоко висвітлює жіночі долі Ганни Іванівни Боровець,
Ольги Оксентіївни Прокопчук (талановитої рукодільниці і ткалі), Онисії Петрівни Боровець, Галини Марківни Майструк (мами Олександра Майструка, яка мужньо витримала удари долі і допомогла синові опанувати фотомистецтво).
Вдало доповнює цей розділ і нарис Андрія Кондратюка «Добром зігріте серце» про редактора-упорядника книги Бориса Тимофійовича Боровця та його батьків Тимофія Юхимовича і Мотруну Лазарівну.
Пізнавальні обрії книги розширює і збагачує глибокий нарис Андрія Кондратюка «Місяць і троянда» про непересічну особистість, талановитого фотохудожника Олександра Майструка, який не зламався на складних перехрестях життя, гідно здолавши важкі випробування долі. Не злякавшись
інвалідного візка, мужньо і сміливо долаючи життєві негаразди, Олександр стає «членом Рівненського фотоклубу «Час», де він знаходить багато друзів, порадників і помічників. Затим талановитий майстер стає членом Національної Спілки фотохудожників України. Він – художник Міжнародної федерації фотомистецтва».
8
Про родові корені лікаря-професіонала, анестезіолога Рівненської обласної дитячої лікарні Павла Миколайовича Сільковського дізнаємося з нарису Бориса Боровця «Шукайте свого позитивного лікаря…» - радить Павло Сільковський».
Павло Сільковський – «учасник кількох гуманітарних місій на американському континенті та в Африці, активний блогер у фейсбуці, чиї публікації викликають інтерес не лише в Україні, а й за її межами…». Автор подає низку фейсбучних нотаток лікаря, своєрідних щоденникових записів з глибоким пізнавальним змістом.
«Удень, вечорами і вночі маємо повітряні тривоги. В лікарні у цей час потрібно брати всіх пацієнтів, яких тільки можна, і спускати в укриття. Тоді, коли багато з них лежать під крапельницями, в інтенсивній терапії, коли в операційній працюють лікарі. (29 березня 2022 року)».
«Ми ще не до кінця розуміємо глибину варварства, заподіяного нам і нашій землі. Але навіть від того, що побачили, стає надто боляче. І розуміємо також, що
відкриватися буде більше. Війна продовжується. Дипломатичні і військові зусилля тривають. А що можна зробити ще? (4 квітня 2024 року)».
Поряд з трагічними відомостями про загиблого на війні українського боксера Андрія Огородника на псевдо Сонік знаходимо й радісні. Скажімо, як звістка про лист-подяку дружині воїна ЗСУ Романовича Юрія Сергійовича, яким гордяться не лише бойові побратими, а й односельці.
Багатогранність талановитих односельців доповнюють поетичні сторінки Василя Івановича Романовича та проза і вірші Лілії Григорівни Хурсяк.
Книга «Яцьковичі: село і люди» - це напрочуд цікаве, енциклопедичне видання з глибоким дослідницьким підґрунтям. Професійно дібрані матеріали,
вдало структуровані тексти малюють цілісну картину, у якій прочитується своєрідний життєпис села з його мальовничою природою і людьми, наділеними різнобічними талантами. Це унікальний краєзнавчий посібник, що містить безцінні матеріали та спомини про село, його цікаву історію і надзвичайних людей. Ця унікальна книга є компактною скринькою історії з багатим
9
наповненням, самовідданою працею та творчим пошуком письменника, дослідника-професіонала.
З перших сторінок і до останнього слова книга захоплює колоритними розповідями про особливості рідного села, його неповторність, магічність та екзотику природи, що безпосередньо пов’язані з перипетіями подій та людськими долями.
Упевнена, прочитавши цю книгу, кожен українець, особливо у наш тривожний час, хоч на мить задумається звідки його коріння і зробить висновки про своє призначення на рідній землі, оскільки там – за межею, між якою перегукуються війна і мир, де біль і сльози не дозволяють впоратися з емоціями, де давно померла тиша, а натомість панує моторошна атмосфера руйнувань і товстого шару попелу, відчуття втрати рідного дому, рідних людей, рідного краю особливо загострене і непроминуще.
ТЕТЯНА МАРЦИНЮК,
кандидат філологічних наук,
м. Березне Рівненської області

10