МУЗИКА ЙОГО СЕРЦЯ
(За збіркою Павла Рачка "Ностальгія". Рівне, 2001)

“Теплими краплями рясного дощу” оросила мене нова поетично-прозова збірка Павла Рачка “Ностальгія”(Рівне, 2001).
Трепетної душі поета мрійливо торкається своїм крилом “добрий зоряний лелека”, який, безумовно, дарує “мить добра й любові” людині, що причетна до найсвятішого на землі – вдихати поезію в розмиті прозові будні, піднімати ці будні духовно над отим “кольоровим життям”, що бринить не лише “відтінком суму”, а й “урочистостей”.
Життя сприймаю кольорово.
Для мене світ, немов намисто...
У формі молитви (“Во ім’я Отця і Сина”) автор закликає читача поселити у душі справжнє добро, людяність, милосердя, аби “очиститись від скверни й люті”, просить позбутися всіляких оманливих спокус і, прозрівши, з чистою душею і божими помислами відродити хоч трішечки цей суєтний світ.
Перо поета торкається і найболючішої теми – Чорнобильської біди. І тут в найтрагічнішому ореолі смутку і горя перед читачем постає образ чорної хустини, як “вічний символ біди і зла”.
Ніжним щемом, ранковою свіжістю сколихують душу напрочуд казкові краєвиди.
Ховається туман в очеретах,
Весільні сукні одягли лілеї...
Або ж: В обіймах ранку озеро ще спить,
Дріма в задумі на воді латаття.
У “Двох віршиках для Владика” уважний читач впізнає турботливого дідуся і сягне глибинної думки – зв’язок поколінь... О, як це важливо сьогодні у нашому карколомному світі, де залишилось так мало святих істин справжньої любові, добра, мудрості. Дідусь відкриває перед онуком двері у добро, допомагає спізнати перші таємниці великого світу.
Звідки їжачок узявсь?
З дерева чом пада?
На тлі мінорної, ностальгійної мелодії в душі поета лунає окрилена мажором любов.
Невже сьогодні день настав,
Щоб впився я любові чаром?!
І як відповідь: Людина помира лише тоді,
Якщо у ній навік любов вмирає.
Ми всі ходимо під Богом. І те, що кожному судилося, - не відвернеш, не переступиш, “не сховаєшся” від нього. Бо то є та дорога, яку ми звемо долею, а у ній – і смуток, і тривоги, і “радощів п’янкий нектар”; і свою ношу, “свого хреста” кожен повинен терпеливо нести, оскільки тільки у волі Всевишнього зробити день наш світлим, ачи “згірчити полином утрат”. На таку думку наштовхує поезія “Від долі не сховаєшся”, в якій живуть роздуми автора про осмислення буття на землі. А в унісон - про наші занедбані душі, по вінця переповнені гріхами, які чомусь ми несемо до храмів, замість того, щоб очистити їх від скверни і відродити ті храми в собі.
Ми зводимо величні світлі храми
І мрієм про омріяний Едем.
Щось робиться, панове, нині з нами –
Ніяк у душах храми не зведем...
Поетична частина збірки дихає не лише глибиною і актуальністю заторкнутих тем, а й тішить душу пісенною мелодійністю. Любов до рідного краю, де “П’ють небес голубінь білокорі красуні-берези”, де “Щирі серцем і щедрі добром земляки” окрилено звучить у “Пісні про Березне”.
Березне, Березне, краса твоя чиста,
А в небі горять непогасні зірки.
Березне, Березне – улюблене місто,
Ти в наших серцях назавжди, на віки.
Калейдоскоп мотивів збірки висвічує смуток і журбу, трепетні почуття, навіяні спогадами дитинства, “Де дні веселка обніма І де світанки найсвітліші”.
Щемлива музика огортає поетову душу і вабить
“Туди, де трепетно почув
Найпершу колискову мами...
Вона, мов водограй, бринить,
В ній – нездійсненна світла мрія.
Я спопеляюсь кожну мить.
В душі – нестерпна ностальгія”.
Ностальгія... Чи справді таке сумне і до болю журливе слово, яке автор виносить в саму назву збірки? Ні, це не просто слово. Це стан перебування душі, коли на її струнах мінором виграє спогад, що яскраво висвічує пережиті миті. Такий стан властивий кожній чутливій душі, однак не кожний здатний відкрити ту душу людям і все пережите й побачене винести на їх суд. Павло Рачок уже вкотре несе свою щиру, відкриту душу читачам, аби “сказати правди слово”. І варто зазначити, що те слово виважене, глибоке, проникливе, образно-витончене, вдумливе і поетично вивершене. Хочеться, аби й далі воно щедрим колосом проростало в його душі і розсипалося перед читачами золотим урожаєм, який потрібен сьогодні, як хліб, як цілюща вода, як сонячний промінь, в яких – життя, тепло, життєдайна сила.
Збірку доповнюють кілька оповідок, вихоплених з дитинства візій, що залягли пекучими рубцями в душі письменника. Та й не дивно, адже життя й справді, як “Казка, якою не встиг натішитись”, а найголовніше у нім – людина, чи, як наразі маємо, дитина, з усіма її забаганками і провинами, слабкостями і спокусами, світлою уявою і ранимим серцем. А крізь нього незгасним променем світять мамині очі, такі ніжні й люблячі, такі щирі й найдорожчі, бо тільки вони по-справжньому розуміють “Чому очки не хотіли спати”, який “гріх простимий”.
Проза Павла Рачка досить лаконічна, глибокозмістовна. У ній життя – переоране і пересіяне не одним спогадом, не однією думкою. Оповідки до щему сентиментальні, вразливі і напрочуд майстерні.
Він прийшов до нас, аби поділитися крихтами пережитого, прийшов зі своїми думками, спогадами, болями, тривогами і надіями... Він прийшов, аби зазирнути в наші душі і вдихнути у них добро, любов, красу. Він приніс нам музику власного серця, надиво чутливого і великого, а ще – гарячого, аби вистачило на всіх його тепла. І я з вдячністю схиляюся перед ним. Бо то не просто людина, то – Поет, Творець, Цілитель людських сердець. Він впустив нас у Храм своєї душі. Тож не осквернімось, будьмо гідними його довіри і любові.