У ПОЕТИЧНІЙ СВІТЛИЦІ НАДІЇ ЯРМОЛЮК
(За збіркою "Небес осінніх сивина". Рівне, 2002)

Поезія, як і людина, має свій характер, свою долю, своє майбутнє. Характер нової поетичної збірки Надії Ярмолюк розкутий в глибинній виваженості слова, пізнавально-філософський в розумінні життєствердження і самого життя в його першооснові (з його історією, подіями, радощами і болями), образно-витончений в майстерності викладу думки і поетичного хисту.
Збірка Надії Ярмолюк “Небес осінніх сивина”(Рівне. “Азалія”, 2002р.) з передмовою Євгена Шморгуна випромінює щирий ліризм, печаль і надію, бринить струнами любові на арфі життя і почуттів. Розмаїття тем, заторкнутих авторкою, приємно вражає глибиною розуміння життя з усіма його перипетіями і негараздами, з його справжністю і суєтністю. Відчувається зряча душа і прозірливий талант. Поезія глибинно-врівноважена, чуттєво-прониклива. Захоплює неординарністю мислення та світовідчування. Торкнемося ж її глибин.
В поетичному калейдоскопі Надії Ярмолюк, мов у людськім серці, переплітаються радість і смуток, щастя і біль.
Ще ніколи у серці моїм не було
Стільки радості й смутку, і щастя, і болю.
У циклі “До отчого дому” зворушує спогад про отчий дім, де “Лягають до ніг килимами м’які спориші”, де “Дівчатко біжить по стежині між трав з далини”.
Та найбільш вражають поетичністю мальовничі осінні пейзажі, так барвисто виписані словом, наче картини талановитого майстра.
О, ця палітра – золото і синь,
Цим кольорам чужа зневіри втома.
Окремі поетичні рядки містять велику пізнавальну насиченість, неперевершену емоційну силу.
Про комсомол. Під гітару. І натхненно, і дзвінко.
Це учора. А сьогодні – про Ісуса Христа.
Російською вчора. Сьогодні кожна сторінка
До України святою любовію пророста...
Чи в глаголах отих є бодай крапелиночка крові?
Чи в одежу блискучу вдягаємо душі й слова?
Вдумливий читач одразу збагне, як тонко вловлено дух епохи, як проникливо і зболено западають у серце ці поетичні докори кожному, хто ще не прозрів душею, хто звик лицемірити і бути лише актором у нашому і без того театрально-драматичному житті. А чи не пора вивершитись над ним і проявити суто особистісне, людське ставлення до світу і подій у ньому?
Вишуканою поетичністю відзначаються перифрази: “свавілля грози”, “розморений день у колисці з гнучкої лози”, “ошалілі трави”, “золотавий зоряний пилок”, “дощинки сяють, мов намисто”, “святкову вишиванку вдяга вечірнє небо”, “хризантеми свічечка самотня”, “зітхає ніч”, “високе небо холодом палає”, “жагуча осінь запливла у пристань неприкаяної долі”, “полудня сиве крило”, “вересень вплива у наші долі”, “промінчик сонця золотого”, “кульгава людська душа”, “в урочому храмі осені”, “під вечора тихим крилом”, “втечуть думки сполохані і сірі”, “прозора і незаймана блакить”, “передзвін далекої весни” та інші.
Поетичними рядками Надії Ярмолюк досить промовисто говорить історія.
Прадавній Львове, мій тобі уклін –
Нескореному дітищу країни...
Колгоспне кріпацтво безжально морозило душу,
А руки боліли, вночі відганяючи сон...
Ви чуєте? Коні, Богданові коні іржуть
Під нашими вікнами. Коні, що втоми не знають.
Серед основних ідей і тем, що хвилюють творчу уяву поетеси, ніжний ліризм спогадів і надій, відлуння пережитого і спізнаного, миті спілкування з природою. З особливою наснагою вони звучать у циклах “У дзеркалі роси” та “Хризантеми свічечка самотня”. Провідним тут є образ долі, який щораз набирає вагомішого значення, певного спектру і в кожній поезії відтворює властивий саме їй відбиток часу і життя.
Що не кажи, моя трава – полин.
І хоч би знати, із чиєї ласки
Усюди він за мною –навздогін.
Ну де ж вони, троянди і ромашки?
Або ж: Сад не Ваш. Давно й безповоротно.
Як тут сумно! За коротку мить
Хризантеми свічечка самотня
Згасне, може, може, догорить...
Чи, скажімо: Своя на березі чужому
Сміється доля не моя.
Мотив смутку й самотності розвіюється оптимістичним струменем впевненості й надії.
А я – надія. Паростками віри
Проб’ю сніги. Любов’ю зацвіту.
Втечуть думки сполохані і сірі
І засміється сонце над сльоту!
Яскравим підтвердженням цих рядків є уся поетична збірка Надії Ярмолюк, а також самобутня, незгасна зірка надії, любові, щедрості таланту поетеси.
Свіжість і буяння творчої енергії, завзята естетична полеміка, аналіз і осмислення сучасності, розкутість асоціативного образного мислення, овіяна свіжим вітром поетичної снаги, – так коротко можна охарактеризувати збірку Надії Ярмолюк “Небес осінніх сивина”.
Небо нашої духовності, нашої совісті підтримують над нами люди, які в різні часи називалися по-різному: просвітителі, володарі дум, подвижники, вчителі, наставники... Серед них без вагань можна назвати і Надію Миколаївну Ярмолюк, з якою вперше мені поталанило зустрітись і познайомиться у 1984-му році, коли, несміливо завітавши до редакції районної газети “Надслучанський вісник”, поклала перед нею свій нарис. Згодом, відчувши її надійну підтримку, зрозуміла, що матиму справу з людиною грамотною, талановитою, вільною як у пошуку, так і в сумнівах, чуйною, гуманною, з почуттям поваги до себе та інших. І, переконавшись, що саме така людина може виховати собі подібних, з тих пір і донині вважаю цю напрочуд милу і обдаровану жінку своїм добрим наставником у творчих літературних пошуках. Не перестаю вірити, що її творча активність, високоморальні людські якості, піднесена, щедра поетична душа і далі слугуватимуть стимулом не лише мені, а й усім, хто прилучився до її духовних джерел. Натхненні поривання її серця очистять думку од скверни, пробудять найсвятіші наміри і запломеніють щирістю і любов’ю до стореного Богом і нами світу. Хочеться, аби всім було затишно в поетичній світлиці Надії Ямолюк, яка згуртовує людей емоційно чутливих, небайдужих до поетичного слова, з душею, що відповідає поетичній піднесеності та благородним помислам.