Під час читання «Роману 2» я мав більше причин подавати репліки і зробити відгук повноцінним. Ні, навіть читаючи «Роман-вибух 1» того ж таки Остапа Дроздова, вже частково формулювалися звороти-заготовки для критично осмисленого допису. А тепер, дочитавши до останнього рядка, дав собі кілька годин охолонути і сам себе спитав: «А що, власне, в словах Дроздова не так?» Що ми всі трошки різні, різні настільки, наскільки маємо відмінні риси обличчя, то такі ж і думки – у кожного з нас в чомусь переплітаються, а в інших випадках мають розбіжності. То навіщо ж загострювати це-во, відмінне? Тим більш, як мені й обіцяли, другий роман цікавіший і точніше відповідає заявленому жанру. Три окремі сюжетні лінії цілком вмістилися в контекст творчого задуму і, врешті решт, автор виявляє хоч і своєрідну, але приязнь до спільної нашої країни, я би назвав його приязнь любов’ю. Любов може мати різну мету і бачення майбутнього Батьківщини своє в кожного, хто нас оточує. Вловлюючи авторський настрій, мушу доповісти: багато думок пана Остапа я розділяю. Та й більшість українців на питання про цінності мовитиме про європейськість, чи не так? При цьому контраст між ступенем європейськості українських міст і будь-яких німецьких, італійських, польських, яких завгодно інших, помітний неозброєним оком. Наша вроджена совковість  чи то радянськість не випарувалася за останні 30 років і, якщо вже відверто казати, Остап Дроздов приваблює інакшістю поглядів як на стиль життя середнього українця, так і на інструменти освіти молодої генерації – майбутніх керманичів і виборців, та просто навіть людей, що самі все частіше перетинають кордони різних країн світу і демонструють іноземцям наш стиль життя тут, наше уявлення про комфорт, про ступінь свободи, про доступність благ цивілізації, про ставлення до не таких, як ми.

          Нехай щось мене особисто обурило в книзі автора. Ну нехай! Я не такий, як один з героїв роману під іменем 49-й сепаратист (хоча тут «сепаратист» вжито не в тому сенсі що ви подумали). Я не такий, як сам Дроздов і люблю, кохаю свою рідну Україну просто… просто тому, що кохаю. Не таку, якою хотів би бачити її. Не за те, що вона мені щось дала, десь захистила, допомогла виявити якісь переваги. І я настільки ж гнівливий на тупоголовий прошарок старої гвардії в різних рівнях управління освітою, охорони здоров’я, та навіть не хочу всього перераховувати, що для багатьох з нас поперек горла. Порівнюю точки зору Дроздова і свою – вони ідентичні. А взяти, наприклад, атмосферу Львова у порівнянні з іншими містами, на вибір. Ні, ну хіба не помітна ота відмінність? Де більше підготовлені до повноцінного входу в європейську спільноту на рівних правах? Питання хоч і дискутивне, але я точно відчуваю, що навіть відтінок трави в Донецьку не однаковий з зеленим відтінком трави у Львові.

          Ясно, що нас відрізняє тисяча нюансів, більших, менших. Але що, хіба слова автора судять мене, хоч би в наступному тексті? «Я за своєю натурою не волонтер. Мені не притаманна безкорислива праця. Усе повинно мати винагороду, і я заздрю тим, хто отримує задоволення від безкорисливості. Мені заважає моя натура професіонала, яка вимагає грошової оплати за все, чим займаюся. Волонтерство нас погубить. Його треба припиняти, тому що воно девальвує винагороду за працю. Воно пропагує халяву. Пожертв безхатькам у пластикові горнятка я не кидаю. Гроші на армію ніколи не здавав. Допомога має бути адресною, а меценат не може бути анонімом. Це суперечить моєму уявленню про справедливість. Почасти волонтерство – це підкуп долі. Ти торгуєшся з нею за те, щоб вона віддячила тобі значно дорожчими благами за твої добрі діяння. Я не стояв би тут перед вами, якби вважав, що мені це не потрібно.»

          Що ж, принаймні він заздрить таким, як я. Тому я не шкодую витраченого часу і сприймаю самого Остапа Дроздова одним із нас, з ким можна погоджуватися, вступати в зарубу і відстоювати іншу версію світоглядних речей. Можна казати про його дещо завищену самооцінку але, чи не беру я на себе роль судді, який керується своєю шкалою цінностей? Вона об’єктивна? Для мене – так, а для вас – хто зна? В чому я абсолютно впевнений – це в некомпетентності письменника в релігійних питаннях, проте для суспільства такий наголос наврядчи є суттєвим недоліком. От після подібного відгуку вам вирішувати, читати чи не варто, витрачати час на творчість саме цього автора, чи може ну його? Кажу ж вдруге: я не шкодую витрачених годин. Навчитися завжди можна на матеріалі, який ми маємо під руками. Результат застосування нових знань залежить від наявності або відсутності критичного мислення, від підходів до осмислення явищ. Тому візьміть і прочитайте. А я досі з цікавістю переглядаю ефіри з Остапом Дроздовим в інтернет-просторі, та й сподіваюся, що він не розчарує моїх очікувань у майбутньому. Спо-ді-ва-ю-ся.