Знаючи автора тривалий час завдяки його роботі в соціально важливих програмах на каналі Ютюбу, аж кортіло оцінити літературний хист. Говорити в телекамеру – одне, а писати романи – мало би бути чимось іншим, бо жанр передбачає більшу долю вимислу, начебто. І, чесно кажучи, зі 108 нових електронних книжок, куплених мною за чесно зароблені 108 гривень (по акційній ціні), першою я почав читати «номер один». Нетипова назва і стиль роману, що відразу робить Дроздова унікальним автором. Весь масив твору не поділений на розділи, які іноді вчасно приходять на допомогу, коли, зачитавшись вночі чекаєш завершення чергового розділу щоб зупинитися на відпочинок. Може тому я й поглинув роман, присівши за читання разів так три чи чотири. Кажучи про форму, не до кінця визначився, чи це дійсно роман? Багатовимірність дає право йому так називатися. А за вмістом, сказав би я, більше нагадує особистий щоденник, розлогіше переписаний для друку. Головний герой – Остап Дроздов, впізнаваний, такий точно, як в телеекрані безкомпромісний, з великою кількістю вичерпних і оригінальних мовних зворотів, після яких вставити свою, рівну за оригінальністю думку вже важко.

          Слід було очікувати, що письменник, обравши себе в якості першої особи, проілюструє етапи становлення особистості. Так і відбулося і, знову ж, деякі спогади виявилися досить прогнозованими. Деякі. З екрана ж не вивчиш особистість досконало. Ясна річ, як східняк, я оцінював західняка (у нас казали «западенця») з прискіпливістю, якою ставиться представник однієї цивілізації до чогось екзотичного. Жартую, ми ж не на протилежних півкулях оформилися, кожен із своїм унікальним світоглядом. Насправді, спільних рис ми би нарахували чимало. Відмінних також трохи є. Чи не так само, мешкаючи на протилежних краях України, я успадкував купу упередженостей щодо галичан, хоч і протистояв їхньому пануванню останні десятки років. В романі Остап чітко слідує лейтмотиву всієї праці – утвердження особистості. Його особистості, також Остапової матері і батька, бабці і діда, приятелів. Мені й до читання здавалося, що питання самоідентифікації – чи не головна рушійна сила діяльності як письменника, журналіста, людини. Чому «вибух»? Важко здогадатися. Можливо, відвертість перед читачем стало спонтанним викидом адреналіну, при якому ти наче скидаєш маринарку, розв’язуєш краватку, потім позбуваєшся сорочки. І хоча читати подібний щоденник, надміру деталізований отим бажанням довершено пояснити суть життєвих принципів, важкувато, бо хочеться динаміки подій, я все ж дочитав до кінця. Та, напевно, перейду до читання роману «№2».

          Ми не однодумці з автором у всіх аспектах його світогляду. Попри відмінності, напрямки головного вектору збігаються. Як він, так і я – ми стоїмо на проукраїнських цінностях і вважаємо себе українцями без обмовок, взятих у дужки. В деяких напрямках багатогранного людського єства герой, він же й автор, підкидає цінні філософські постулати. А в інших бачу суцільний вінегрет, набір помилкових, невірно потрактованих поглядів на наш мультивимірний світ. Уривки вражень, помножених на епізоди власного досвіду, створили зовсім хибне уявлення про релігійну складову в соціумі. Так само й образ східних територій країни занадто узагальнений, а може й зумисно гіперболізований. Я сам не кращої думки про свою малу батьківщину, на собі відчуваю ментальну відмінність від інших регіонів. На противагу не беруся зараз наводити непривабливі риси, які складають портрет середнього галичанина. Все це має маніпулятивний характер, як маніпулятивними є й особливо гострі висловлювання про віру:

          «Життя ліберальне. Воно передбачає сотні й тисячі чому, між якими хитрожопа людина маневрує, придумуючи під свої слабкості цілі релігії, течії, квазіфілософські вчення, мета яких – догодити хитрожопій», уривок з роману.

          Ці ж слова я би міг переписати і під згадкою про волонтерство під час теперішньої війни, згадане Остапом. Там теж присутня стала думка, що всі волонтери, навіть з найпатріотичнішими цілями, користують з того волонтерства, знайшовши в ньому кращий спосіб облаштувати добробут. І виникає запитання: можливо я не настільки добре знаю мотиви декого із своїх знайомих, приятелів, друзів? Право авторської думки заперечити не можу, як і чітку структурованість думок. Що ж, мабуть завершивши допис, завантажу в телефон роман під номером два, доки Остап Дроздов не видав номер три. Не хочу відстати від віянь часу. І сподіваюся, що у автора дістане часу зважувати світоглядні цінності, доповнювати, в чомусь міняти, бути готовим і відстоювати переконання, і визнавати хибність переконань, якщо в чомусь вони виявляться явними.