Взявши до рук книжку, я був готовий до зустрічі з творчістю велета української літератури. Дивно, чи не так? Улас Самчук майже весь свій довгий вік прожив за межами України, маю на увазі активне і свідоме життя людини, яка чітко ідентифікує себе одним цілим з народом, до якого і ми всі, сподіваюся, себе зараховуємо. Народився письменник у 1905 році, а у віці 22 років дезертирував із польської армії, до якої його, попри бажання, взято незадовго до закінчення гімназії. А далі: Німеччина, Польща, Чехословаччина. Тільки у 1941 році Самчук повернувся на Волинь вже відомим автором вищеназваної трилогії і інших повістей. Після арешту нацистами у 43-му, опинився у Німеччині, пізніше перебрався до Канади, де і помер. Тут я вверну побічну думку: об'ємами твори письменників тієї доби часом перевершують романи сучасників, хоч за кількістю планів, звісно, потрапляють до категорії "повість". А глибина думки, вкладеної у зміст, вимагає ретельного прочитання. Читаючи подібні твори, ми докопуємося до споду причин, які завели історію нашої країни туди, де ми знаходимося тепер. Все таки історія, як чиста наука, подає нам обскубані факти: було так і так, отакі передумови склалися для таких-то перетворень, ну і все інше. Література, а саме - якісна література працює на рівні душі. По прочитанню книжки мені захотілося порівняти Самчука зі Стельмахом. Хоча, ні. Кожен з них геніальний по своєму. Тут спрацювало враження від захоплюючого описання життя простих селян. Що у нас, багато є охочих почитати про село, про землю, про хліб? А поринеш у сюжет - не відірватися. Увесь будеш там. Ось такий він і Улас Самчук. Ну, реальна безвихідь! А серед неї виникають постаті, які з цієї безвиході пнуться у люди, здатні мислити не так, як їх "заточують" від шкільної парти. Це якщо пощастить повчитися у школі. І з чого ж починається та школа? З постаті царя-батюшки, звісно. Як без нього? Без, пардон, них - ніяк. А хто там мужичить у храмі науки? Який сором балакати по селючому! Де ви чули, щоб іхнії благородія мужичили? Ось наша історія у всій красі. Хіба не ми свідки того, що наші ровесники, які приїжджали у міста з сел, спішно перевчалися "гаваріть па гаратскому" і шарілися, заповнюючи бланки, у яких треба було записати свою національність? Може хто й не помітив, але чомусь, чи то підсвідомо, чи навмисно дехто з українців у облікових записах значаться Екатеринами, а не Катеринами і живуть вони не у Вишгороді, а у Вьішгороде. Хто уважно читатиме Самчука...
Я наважився порівнювати непорівнюване. Несправедливо казати: ми гаруємо, щоби жити. Герої "Куди тече та річка" натурально рвуть жили, прикриваючи грішне тіло обносками. Тягнуться з останніх сил і, доки молоді, на щось сподіваються, а коли вганяють у землю здоров'я і всю свою красу, крім покручених кісток не мають нічого. Збирали для себе, для дітей. А як поділити між дітьми, то їм вийде ще менше, ніж те, з чого починали батьки. Складне це читання. Не можу бути байдужим, несила читати, а не читати - також не можу. Письменник дає нам можливість для прозріння. Я не знаю, що може нас зцілити і консолідувати, зробити гідним жити на цій землі. Однозначно не тупі телешоу, де без підказки глядачі не знатимуть, де треба сміятися.
Прочитавши першу частину трилогії, маю на меті з часом дістати дві наступні. Це дуже потрібні книжки. Читайте їх, друзі!