З цією книжкою я розлучатимусь із жалем. Норвезька письменниця і журналістка, яка перебувала в Афганістані у 2001-2002 роках, не здогадуючись, подарувала мені найприємніші годинизустрічі зі старим знайомим - чужою столицею чужої держави, яку, однак, я мав можливість спостерігати під час декількох візитів у 1984-1988 роках. Давно, за людськими мірками, але ностальгічні спомини, було, перетекли у нічне сновидіння, у якому я навіть влаштувався на роботу до аптеки водієм. А книжка пані Осне стала світовим бестселером. Заслужено. І варта уваги хоча б тому, що для іноземця, як би довго він не перебував в Афганістані, завжди закритою темою є внутрішній побут афганської родини. Особливо це стосується іноземців чоловіків. І я колись засів за написання своїх спогадів, більше для себе, аніж для широкого читача і мої записи мають суттєвий пробіл, бо справжнє життя живої людини - не на вулицях міста. Тому письменниця поділилася з нами усіма справжніми скарбати, проживши в родині кабульського підприємця доволі часу для об'єктивногї оцінки і передачі традиційних східних заморочок. Причому, її досвід був би трошки іншим, будь вона там у 80-90 роках минулого століття. Ми ще застали часи, коли кабульські студентки носили джинчики і не ховали обличчя під паранджею. Хоча нас ретельно інструктували не питати нічого ву місцевих про їхніх дружин. Ну, хіба, про "здоров'я матері твоїх дітей". Чим ми могли через незнання образити афганця, не було взаємним з їхнього боку. Можливо, через те, що ми в їхніх очах - невірні, через те аборигени без всякої сором'язливості могли поговорити на предмет "джік-джік" з радянською жінкою.

Ще один суттєвий момент, якого торкнулася авторка і я тккож стикався із крайнім зубожінням більшості населення країни Настільки крайнім, що зрозуміти ступінь зубожіння неможливо, не побачивши це на власні очі. Ми геть нічого не второпаємо з їхнього стилю, із внутрішніх неписаних законів, які можуть бути різними по різні боки однієї гори, в межах окремих племен. Але після Афганістану, коли чую десь фразу: "Ми вже досягли дні, і тепер...". Дорогі мої, сумніваюся, що ми колись досягнемо дна і, дай нам Боже, ніколи не спізнати тієї глибини, на якій животіють мільйони афганців. Кажу "мільйони", не перебільшуючи і, зважте, наприкінці 90-х років кількість населення країни була в межах шести мільйонів. Навіть не бідний за їхніми мірками головний герой змушений жити у хрущівці радянської забудови на три кімнати з дванадцятьма членами своєї родини. Бідняки, яких більшість, крім тісняви, мають ще брак грошей, щоб ви розуміли, якщо чоловіку вдалося заробити на день 5 доларів, треба нагодувати 5-7 дітей, дружину, стареньких спрацьованих батьків і може ще когось із близької рідні. Правда, позитивний факт, їм не приходять квитанції за каналізаційні стоки. Відсутня канашка. Гаряча вода також відсутня, як і опалення, і холодна вода. Ліфт? Ви що! Слово "дно" у нас і "дно" в Афганістані треба писати якось по-різному і вимовляти в різній тональності. Та що там казати? Читайте книжку Осне САЄРСТАД і прозрівайте.

Я чесно кажу: маю щастя народитися не афганцем, і не мріяв бути швейцарцем, або американцем. Доволі мені щастя бути українцем. Жінки! Ви щасливі тим, що не афганки. З одного боку добре, що там до влади не йдуть "вони", а, з іншого боку, жінка там - ніхто, навіть ніщо - предмет побуту, як у нас посудомийна машина, мультиварка, пралка. Тільки там вона суміщає всі функції. Коли вам раптом стає надважко, читайте книжку "Кабульський книгар" - попустить.