"Мавпа" (Стівен Кінг)

"Чи може смерть бути комедійною?" – саме з такої короткої репліки варто розпочати висловлення вражень про книгу, яка стала особистим відкриттям і водночас розчаруванням. Не дивлячись на те, що я не є найпалкішою шанувальницею Стівена Кінга, я дуже люблю хорори, як жанр, то ж коли мені на очі натрапив анонс фільму, від режисера Озгуда Перкінса, за мотивами цієї книги, захотілося приділити їй більше уваги. 

Передусім вражає спроба поєднати жахи й комедію — але замість тонкої рівноваги ми отримали незграбну суміш жанрів, у якій гумор часто здається недоречним, а страх — штучним. Під час читання виникає більше запитань, ніж відповідей: чому сюжет розгортається так мляво? Навіщо додано численні другорядні лінії, які так і не розкриваються? Усі елементи, що мали б лякати, радше викликають відразу через перенасичення жорстокими сценами, які автор подає як жартівливі. Уже з першого розділу, де незнайомець намагається здати в ломбард дитячу іграшку — заводну мавпу — і гине в театральному вогні, що виникає нізвідки. Цей вступ не має жодного зв’язку з основною частиною книги, тому виглядає цілком неприродно й карикатурно.

У центрі історії-близнюки Стейни, котрі рано залишилися бе опіки батька та мешкають лише з мамою. Їх дитинство було змальоване непогано, доволі атмосферно для американських подій тих часів, але коли вони стали дорослими, все почало розвиватися надто швидко. Наприклад, коли один з братів стає свідком смерті, його реакції виглядають шаблонними і справляють враження, ніби герой опинився всередині дешевої комп’ютерної гри з неминучою долею. Це не викликає співпереживання, а навпаки – постає образ поганого батька й байдужого брата. Та і дорослий образ іншого брата-близнюка теж був позбавленим відповідних рефлекцій, його історія закінчилася передчасно, але драматично. Відсутність виразної різниці між Гелом та Біллом також не грає на користь книги. Попри різні обставини їхнього життя, характери братів здаються розмитими. Не заслуговують особливої уваги й інші персонажі, які відіграють важливу роль у сюжеті, але з якоїсь причини повністю позбавлені критичного мислення та реалізму. Варто зауважити, що у книзі порушуються важливі психологічні теми: дитячі травми, відчуття провини та автодеструкція, які рідко з’являються в жанрі хорору. Натомість, Мавпа виконує роль метафори непереможного зла та пригнічених емоцій. Комедійні елементи, що спершу здаються недоречними, насправді продовжують характерний, іронічний стиль Кінга. Це не гумор заради сміху — це чорна сатира на смерть, травму та страх, глибоко вкорінена в тематиці історії. Для мене достатньо дивним було закінчення книги, воно специфічне та нетипове для цього жанру, особливо, в моменті, де головні герої спокійно їдуть містом під веселу музику, на фоні жорсткого абсурду. Що це має означати?

Як висновок, книга була для мене експериментом, не дивлячись на те, що я безмежно поважаю творчість Кінга, мені все таки довподоби класика, але для любителів сатири та тих, хто слідкує за екранізаціями його книг, буде справжнім скарбом.