Олесь Гончар

Біличенко Олександр Терентійович увійшов в історію української літератури під ім’ям Олесь Гончар. Народився він 3 квітня 1918-го року в селищі Ломовка Катеринославської губернії (наразі це територія Дніпра). Коли він тільки-но досяг трирічного віку, пішла у засвіти його мати. Через це дідусь із бабусею по материній лінії перевезли його на проживання до себе. Слобода Суха в Козельщанському районі, що на Полтавщині стала новим домом для хлопчика. Його бабуся була доброю людиною, яка не цуралася ніякої роботи і дуже любила хлопчика. Тепер матір’ю стала для нього вона.

Освіту малий Сашко почав здобувати із семирічного віку. Спершу він відвідував слобідську школу, пізніше — навчальний заклад у селі Хорошки. Дуже цікава історія, пов’язана з іменем майбутнього письменника. Коли його віддавали до школи, то прізвище його було вказано як «Гончар» — прізвище покійної матері та її батьків, у яких він мешкав. А його ім’я теж змінили — на «Олесь», бо всього дітей на ім’я Олександр було два і щоб їх не плутати вирішили так їх розрізнити. До слова, у часи, коли Олесь Гончар був дитиною, справи з документами не були такими складними, як сьогодні, тож за проханням його рідних у сільській раді їм видали нове свідоцтво про його народження, у якому вказувалося місце народження тотожне із місцем проживання. Сам автор завжди говорив про те, що він народився саме у Сухій. Вказана вище інформація стала відомою вже після смерті літератора від його вдови Валентини.

До 1933-го року Олесь Гончар відвідував заняття в семирічці села Бреусівка Козельщанського району. Хист до літератури хлопець проявляв ще у досить юному віці, тож йому не складно було після школи влаштуватися працювати в редакцію районної газети під назвою «Развернутым фронтом». Цього ж року чоловік вступає до Українського книжково-газетного технікуму, у якому вчиться до 1937-го року. Паралельно юнак працює ще й у Харківській комсомольській газеті. Все частіше й частіше Олександр пише власні художні тексти.

1938-го року він вступає до Харківського технікуму журналістики. Ця подія мала для чоловіка неабияке значення — здійснилася його мрія.

Одні з перших твори «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та інші присвячені знайомим та рідним письменника.

На початку літа 1941-го року Олесь Гончар добровільно вирушив на фронт. Саме про це військове угрупування він розказав згодом у романі «Людина і зброя», що зробив його лауреатом республіканської премії імені Т. Шевченка. Літо 1942-го року ознаменувалося важкою подією для чоловіка — він став полоненим. Тільки у 1943-му році йому вдалося втекти. Після втечі він знову повертається на фронт. Коли скінчилася війна, Олесь Гончар мав звання старшого сержанта та був старшиною мінометної батареї. За відважну і вірну військову службу він отримав нагороди: орден Червоної зірки, орден Слави третього ступеня та три медалі «За відвагу».

Коли він мав змогу взятися за перо у часи війни, то писав поезії, про які через багато років сказав, що саме у них вкладалися чорнові варіанти до наступних творів. Дійсно, науковці знаходять паралелі між образами, настроями віршів та наступними романами та новелістикою.

Після війни Олесь Гончар мешкає у Ломівці, у будинку сестри. Виходять друком його повість «Земля гуде» та новели. 1946-го року він стає випускником Дніпропетровського університету. Того ж року стає членом Комуністичної партії РС. А підсумовує ці роки автор написанням «Прапороносців».

Спершу до друку романи взяв журнал «Вітчизна», пізніше вони були видрукувані окремими книгами: «Альпи» у 1946-му, «Голубий Дунай» — наступного року, а ще через рік — «Злата Прага». Високо оцінили трилогію письменники Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадєєв та Остап Вишня. А ще твір отримав дві Сталінські премії.

Олесь Гончар став відомою людиною у письменницькому колі. До того ж він отримав хороші посади: заступника голови правління Спілки письменників УРСР (з 1952-го по 1959 рік), потім став головою цієї ж організації, яку очолював аж до 1971-го року, а тоді перейшов на іншу посаду — секретаря правління Спілки письменників УРСР.

З 1973-го року стає академіком Академії наук України.

Олесь Гончар був не тільки письменником, а й літературним критиком. Дослідження в галузі літератури він почав в часи студентства, а потім, у більш зрілому віці написав велику кількість літературно-критичних статей, які видрукувані трьома книгами: «Про наше письменство» (1972-ий), «О тех, кто дорог» (1978-ий) та «Письменницькі роздуми» (1980-ий). Творчий доробок митця перекладено на шістдесят сім мов.

Помер Олесь Гончар 14 липня 1995-го року. Могила письменника знаходиться на Байковому кладовищі у Києві.

Творчий доробок

Тема війни не полишила письменника і після виходу «Прапороносців». До перших років шостого десятиріччя ним було написано низку новел, співзвучних з трилогією. Ще в той же період він написав повість «Земля гуде», яка мала під собою документальний ґрунт. У ній розповідається про молодіжну підпільну організацію «Нескорена полтавчанка», на чолі якої стояла комсомолка Ляля Убийвовк.

Відійти від воєнної тематики літераторові вдається трішки пізніше у книгах новел «Південь», «Дорога за хмари» тощо. У них ведеться розповідь про життя людей вже без війни, народну мораль тощо. Зовсім іншу тему взяв автор при написанні дилогії романів «Таврія» та «Перекоп». У цих книгах автор торкається історично-революційних проблем.

Роман «Тронка», написаний 1963-го року, був удостоєний Ленінської премії наступного року після друку. Весь гонорар літератор передав до бібліотечного фонду.

Роман «Собор»

Роман «Собор» вперше з’явився друком на шпальтах журналу «Вітчизна» 1968-го року.

Спершу критика схвально віднеслася до нового твору Гончара, та згодом його було піддано остракізму і роман заборонили. Два десятки років він був забутий.

Проте заборона твору спричинила активізацію дисидентського руху у місті Дніпро. Наприкінці літа 1968-го року творча молодь звернулася з листом-протестом до Київської влади. Авторами документу були І. Сокульський та М. Скорик. Лист був оприлюднений за межами СРСР, після чого протестувальників засудили до тюремного ув’язнення.

Вклад Олеся Гончара в літературну спадщину України неоціненний. Тож недивно, що його ім’я носять вулиці, парки, навчальні заклади, бібліотеки в багатьох містах України. Також існує 3 премії його імені та 4 стипендії.