You are here

Василь Симоненко

Рейтинг: 
4
День народження: 
Січень 8, 1935
Дата смерті: 
Грудень 14, 1963

Симоненко Василь народився 8 січня 1935-го року в Біївцях — селі на Полтавщині.

По-батькові Василя Симоненка Андрійович, проте батька в його житті не було. Натомість він жив з дуже доброю мамою та хорошим дідом. В школі навчався старанно і дуже полюбляв читання.

Тож не дивно, що при закінченню шкільної освіти він був медалістом.

Його маму хотіли засватати, та жінка побоялася, що вітчим може стати недобрим до її сина й відмовила. Більше того, її законний чоловік, батько Василька, що пішов на війну і якого вона виглядала додому, ходив по цій землі, проте доля вирішила, що разом їм, все ж, не бути.

Спершу вчився в початковій школі в Біївцях. По закінченню п’яти класів перейшов у с. Єнківці, а згодом — с. Тарандинці.

У 1952-му році Василь вступив у Київський університет і розпочав навчання на факультеті журналістики. В той же час там навчалися такі відомі в подальшому люди як Ю. Мушкетик, Б. Олійник. В цей період він активно творить поезії. Отримує членство в літературній студії.

По завершенню навчання чоловік йде працювати в обласну газету «Черкаська правда», а потім в «Молодь Черкащини». Він отримав посаду в останньому періодичному виданні у відділі пропаганди. Трохи згодом письменник переходить до іншої газети, де працює журналістом. В цей період він знайомиться із дівчиною Люсею, яка пізніше вийде за нього заміж.

1962-го року Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко знайшли місце поховання жертв політичних репресій, яких було розстріляно НКВС-никами. Лук’янівське та Васильківське кладовище були локаціями цих страшних знахідок. Було ще одне поховання — дуже велике за обсягом, розташоване в Биківні (наразі це заповідник національного значення «Биківнянські могили»). Про знайдене молоді люди повідомили в Міську раду.

Літнього періоду цього ж року поета було сильно побито. Вчинили це побиття міліціянти, що працювали на залізничній станції в м. Сміла. Друзі Василя Симоненка переконані, що та ситуація склалася зовсім не випадково. Той день став точкою відліку погіршення самопочуття чоловіка та загального стану його організму.

Весною 1963-го року Василь Симоненко став зовсім погано себе почувати — страждав від постійного болю в попереку, нирках. Виявилося, що він захворів раком нирок. Чоловіка було прооперовано, проте запізно.

Помер Василь Симоненко 14-го грудня 1963-го року. Йому було лише двадцять вісім років.

Творчий шлях

Василь Симоненко зробив пробу пера, будучи студентом. Проте час для друку був не сприятливим, оскільки цензори дуже прискіпувалися до будь чого. Тож молодий чоловік за свій короткий вік встиг видати тільки одну збірочку поезій «Тиша і грім», а також казку «Цар Плаксій та Лоскотон». Другу збірку було видано вже без нього, посмертно.

Чи не найбільш відомою є поезія Василя Симоненка «Лебеді материнства». Він писав цей вірш для власного сина, але, в той же час, нагадував всім українцям про цінність Батьківщини, яку не можна обрати, бо вона одна-єдина.

Весною 1960-го року в м. Київ відбулося заснування Клубу творчої молоді. Люди, які зійшлися в цій організації, ставили собі за мету об’єднання всіх можливих потуг — фізичного та морального характеру — аби розбудувати оновлену Україну-неньку.

Василь Симоненко мешкав у м. Черкаси, але зміг дистанційно бути одним із натхненників та головних рушійних сил цього клубу. Його вірними соратниками були Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Микола Вінграновський, Василь Стус.

І хоч офіційно Василь Симоненко видав лише один збірник поезій, з рук в руки переходили його поетичні твори (велика кількість), видрукувані в самвидаві. Саме вони спровокували український рух опору 1960-70-х рр.

Тематика творів Василя Симоненка

змалювання тяжкого життя простих людей за часів радянської влади ( в переважній більшості мова йде про селян) — «Дума про щастя», «Одинока матір»;
деспотизм радянського керівництва — «Брама» тощо;
критика великодержавного шовінізму — «Курдському братові»;
сатиричні твори — «Злодій», «Суд»;
любов до рідної неньки-Батьківщини — «Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг» тощо.

Повною мірою літературна спадщина Василя Симоненка не була збережена. Поезії із самвидаву опубліковані у невеликій кількості та й то дещо сфальшовані.

Після смерті митця в УРСР видрукували другу його збірку «Земне тяжіння», вибрані твори «Поезії» та збірник «Вино з троянд», в якому вміщені його новели.

Радянські критики не змогли вигадати нічого кращого, як робити вигляд, що поетичних творів Симоненка і самвидаву не існує. В той же час, його видрукувані твори ледь не намагалися зробити канонічними, аби тільки переконати читачів, що поет писав ідеологічно правильні твори.

Та з 1972-го року ревізійний доскіпливий аналіз творчого доробку автора показав, що нічого спільного з «партійністю» він не мав (про це заявив Микола Шамота). Натомість творчий спадок митця був високо оцінений самвидавними критиками — Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком. До того ж, вони особливо підкреслювали громадянську мужність поета.

За своє коротке життя Василь Симоненко встиг зробити в літературі стільки, скільки багато митців не встигають зробити за життя. Він став визначальною постаттю в боротьбі за державну та культурну суверенність України другої половини ХХ сторіччя.

Книжки оцінені користувачами