Ця книжка вже здобула розголос в літературних колах. На одному сайті надрукували декілька рецензій на «Шидеври…» та інтерв’ю з автором. Пишуть про неї в основному молоді критики, вбачаючи нестандартне бачення класичної української літератури та біографій авторів. І самому захотілося спробувати опанувати її.

Літературознавець та журналіст Михайло Бриних відомий своїми інтелектуальними іграми, які втілилися в творах «Шахмати для дибілів» та «Хрустальна свинофема». Дослідник одягає маску доктора Падлююча, такого собі деконструктора та вредного науковця, якому нецікаві шаблонні підручники-хрестоматії, тому він намагається насміятися, зіронізувати над схематизмом, давно віджилою формою подачі інформації про письменників. Якщо копнути глибше, проблема тут, звичайно, в тих, хто створює монотонні гори макулатури, якими «пічкають» голови школярів і студентів. А ще у відсутності креативних викладачів, які не йдуть в школи чи університети, через безперспективність такого заняття. Але ворушити цей клубок проблем не хочеться, бо неодмінно впадеш у патетику.

Бринихова хрестоматія написана народною мовою, себто суржиком. Щоб будь-хто, від професора до простого школяра міг осилити кишенькового формату книжку. Якщо уроки в школах та лекції у вузах здебільшого подають відшліфований портрет письменника, підносять його на п’єдестал, то зовсім по-інакшому дивиться на все доктор Падлюччо. От хоча б, перший «Шидевр…» починається чомусь аж із 20 століття, забавним описом біографії Олеся Гончара: «Хто самий главний Дарт Вейдер в українській літературі ХХ ст? Хто дзеленчав медалями та ордєнами по самих високих президіях, аж у дисидентів уші позакладувало… Хто в молодості був схожий на Бреда Піта, а в сивочолі роки став викапаний Девід Лінч?… Хто перехватив у льотчика Валерія Чкалова цілу гулицю в центрі Києва? Се Олесь Гончар, дєтка. Поп-ікона соціалістичного реалізму».

Погодьтеся, дуже оригінальний початок, набагато краще, ніж читати нудну інформацію із шкільної хрестоматії за схемою: народився-вчився-написав такі то твори й помер. Бриних пише стьобно, виклично, іронічно, десь епатажно, але саме так, як вимагає цього наш час. Автор навмисне створює плутану композицію: починає із Гончаревого «Собору» ближчого до наших часів, далі перескакує у 18 ст., оповідаючи про твір «Владимир» Феофана Прокоповича, а потім знову в двадцяте, зачіпаючи творчість Миколи Хвильового і його твір «Санаторійна зона» і т. д. Начебто логіки й порядку в такій розстановці нема, та для справжньої постмодерної хрестоматії, де письменник грається із текстами, в міру кепкує над їхніми творцями, це вже не така велика справа. Сам підхід до текстів начебто утверджує одну просту думку: нашому літературознавству не вистачає гумору та відкритості, свіжого й незаангажованого погляду на старі тексти. Совковий погляд на літературу давно вичерпав себе, і, щоб вона була в тренді, потрібно шукати нову методологію, – і Бриних нам її пропонує. Хоч він також подає розбори письменницького багажу за схемою (а куди від них подінешся?!): біографія–сюжет–головні герої повісті–що хотів сказати автор–цитати, але в ці схеми літератор укладає зовсім інший зміст, висміюючи тим самим віджиле та ретроградне.

Підбір «Шидеврів…» у мене викликає питання. Тема: «Наш Микола Гоголь письменник чи російський» заїжджена, вже багатьом набила оскому. Ось що сам автор про це пише «Ми одкриваєм інтернет, будь-яку сєвєрну онлайн-бібліотеку, і читаємо там, шо Гоголь – великий російський письменник. А все чого? Канєшно через мову». Тому дивно, що літературознавець зараховує Миколу Васильовича саме до шедеврів української літератури. Коли я навчався Гоголь завжди був у зарубіжних хрестоматіях, а не українських. Тож цілком логічно було б розглядати його у в іншій Бриниховій книжці, а саме «Шидеврах світової літератури». Для своїх дотепних літературознавчих студій автор не завжди бере хрестоматійні твори. Маю на увазі «П’яницю» Панаса Мирного та «День мій суботній» Григора Тютюнника. Справа в тім, що ці тексти ніколи не були хрестоматійними, їх не давали навіть для позакласного чи поза університетського читання. Традиційно у ВНЗ або школах із творчості Мирного дають романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «Повія»; із Тютюнника до читання пропонують новели: «Оддавали Катрю», «Син приїхав», «Три зозулі з поклоном» тощо. Звичайно, це не применшує значення одних над іншими, ніяким чином не занижує художню цінність підручникових творів. Та маємо справу із доволі суб’єктивним вибором Бриниха-Падлючча творів класиків укрліту, вже суто смаковими вподобаннями автора «Шидеврів вкраїнської літератури».

Резюмувати хотілося б декількома «ярчайшими» цитатами із книжки. «Начнем із того, шо Нечуй-Левицький люто ненавидів крихітну свічечку букви «ї», запровадження якої щитав наслідком галицької змови… Його просто тіпало, када він бачив ету палку з двома шариками вгорі… Доходило до казусів, када класик бігав у типографію та лічно виправляв цю мерзку букву на свої привичні «иі», «йии», нашо наборщик тіки мотав головою… Однак прийде Єфремов і, сцуко, все поправить назад».

«Саме життя Марка Вовчка підживлює усякі грязні намьоки, шо її авторство нада ділить на 135, бо ж і прихильністю мужчин вона уміла пользуватись у корисних цілях, і не цуралася обману, і між її писанням українською та російською єсть очевидна пропасть… Звикнувши до широкої жизні, надєлавши боргів, Марія вертаєцця до Петербурга, де берецця перекладати російською європейську літературу. Шоб розрулити тєму, Марко Вовчок започатковує інститут літературного нігєрства: наймає якихось бідних провінціалок, шоб вони клепали ці переклади за копійки, і потім видає їх під своїм брендом. Це зара на Донцову трудицця цілий завод – і нічо. Але у ХIХ столітті мораль ше тікі починала занепадать, тому для Марка Вовчка ця схєма обернулась катастрофою».

«Панас Якович Рудченко, син бухгалтєра й українки, скромний і непоказний чиновник-бумагомарака, який увесь вік просижував штани по казначействах Полтавщини, дослуживши до діствітільного стацького совєтніка, – се найбільше нищастя нашого письменства. Весь його літературний псевдонім викупаний і вистіраний у сльозах, стогонах, клятій недолі; када стара учителька вкраїнської літератури згадує про нього, шкільні парти починають мироточити, очі Карпенка-Карого моторошно зеленіють, сиве волосся Лесі Українки затягують водорості, квадратура лоба Івана Франка зменшуєцця вдвічі, а вуса Шевченка ще більше обвисають, наче у тих силачів, які за допомогою рослинності на лиці перетягують з місця на місце самохвала й шкільні автобуси, повні дітей».
Портал "Друг читача": http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/34037/