Падіння імперії

Прочитала "Московіаду" по завершенні навчання в університеті, десь року 2007-го. Читала довго і повільно, вичитуючи кожне речення, бо Андрухович є насамперед майстром форми, а не змісту, а форму творять слова. Головний герой - українець, студент московського Літературного інституту, щоправда, імʼя в нього нагадує німецьке - Отто фон Ф. Живе цей студент у гуртожитку разом із чеченцями і азіатами, євреями та росіянами. У гуртожитку панують алкоголізм і розпуста. Андрухович пише про один суботній день літа 1991 року. Я сама прекрасно памʼятаю ці часи перебудови, коли людина радянська боролася з новою людиною. У повісті чимало національних стереотипів, особливо при зображенні євреїв та чорношкірих. Напевно, з боку сучасного толерантного суспільства таке читати не модно, адже тут є риси антисемітизму та расизму. Однак будемо вважати, що це просто такі думки головного героя, який відвідує пивну та закусочну, потрапляє на симпозіум мерців у метро, змушений рятуватися від КДБ та тікати додому. Це - типовий постмодерний твір, на рівні сну пересічного українця початку 1990-х, коли старе і нове ведуть боротьбу між собою. Тут і радянські черги, і дефіцит, адже у Москві можна купити банани (в 1991 році я про такий овоч-фрукт ніколи не чула), і комплекси меншовартості, коли люди готові були на все, аби потрапити до столиці імперії, і надмірна сексуалізація оповіді, що стало модним під час політики гласності. Компот зі стереотипів, оформлений гротескно і бурлескно. Можна просто читати окремі сторінки твору і згадувати свої емоції в ті часи, коли розпадався СРСР. Принаймні я відчула схоже, коли читала «Московіаду»: нібито я знову стою в черзі за ковбасою, а моїм містом гуляють десятки вʼєтнамців.