Небесній сотні присвячується…
Велика французька революція пройшла під гаслами: «Сводоба, рівність, братерство». Жовтневий переворот обіцяв землю селянам, а фабрики – робочим. Українська ж революція 21 ст. на початку хотіла скромнішого – увійти в братство європейських країн. За таке досить невинне бажання суспільство заплатило кров’ю своїх громадян, а ще сотнями доль, покалічених фізично й морально. Революція скинула тирана. Жорна повстання перемололи найкращих, забравши героїв до раю, сонму янголів, у Небесну сотню.

Рупором Майдану і його ідеалів були громадські діячі, революціонери. Не залишилися осторонь і письменники. Щотижня під час буремних подій на сайті ТСН (телеканал 1+1) та Галицькому кореспонденті з’являлися колонки Сергія Жадана, Тараса Прохаська, Юрія Винничука, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича. Це рефлексії, побудовані на пережитті, відчуваннях процесів зламу в нашому суспільстві. П’ять есеїстів у різних стилістичних манерах, по-своєму осмислюють процеси, які призвели до масштабного бунту.

Неозброєним оком помітно, що більшість письменників у цій збірці – західняки як в територіальному, так і в ідеологічному плані. До них примикає один у полі воїн з інтелігенції Сергій Жадан, зі Східної України. Це цілком відображає українську картину настроїв, ідеологічних кренів: двигуном прогресу, проєвропейськи орієнтованою силою, мотором революції була Західна Україна. А Схід нашої країни традиційно залишився осторонь, пасивним спостерігачем подій, проросійськи налаштованим. Хоч є, звичайно, винятки патріотизму і у східних областях.

Хронологічно першими почали з’являтися есеї з-під клавіатури Тараса Прохаська. Його візії Євромайдану апелюють до філософії українського буття, вплетення нашої культури, історії в європейську. Автор найперше розбирається в причинах, заглиблюється в кореневу суть негараздів, які, немов нариви на тілі, утворилися в період незалежності. Від абстрактних міркувань до конкретних прикладів з життя Майдану есеїст так і не приходить.

Натомість Іван Ципердюк, активний учасник подій, колонки якого справді схожі на хроніку: від побиття студентів у листопаді до кривавих подій на Грушевського, в центрі міста й втечі Януковича. У зовсім іншій, уїдливо-іронічній, саркастичній манері пише Юрій Винничук про продажних прокурорів, висміює проросійських діячів. Різко критикує колишніх високопосадовців, перепадає на горіхи різним Добкіним-Кернесам, про яких він навіть складає невеликий сценарій до фільму жахів.

Сергій Жадан зупиняється на регіональних проблемах Cходу, міркує про нове революційне покоління, бюджетників, яких заганяють на провладні мітинги, філософствує на теми страху й віри. У есеях Юрія Андруховича, окрім вдалих порівнянь з Орвелівським романом «1984», осміювання Азарова, згадок про своїх європейських друзів, котрі підтримують Майдан – знайшлося місце й для піару, рекламування вистави «Альберт», яка відбувалася під час революції.

Коли горять шини, палають коктейлі Молотова, стріляють зі снайперських гвинтівок, лунають вибухи світло-шумових гранат. Одні виборюють право жити в європейській країні, інші, їхні співвітчизники, заважають їм це робити, вбиваючи за проєвропейську орієнтацію, за прагнення жити у демократичній і цивілізованій країні. У такій коловерті подій письменницьке слово, явлене у колонках, звичайно, має не першорядне значення, а відноситься до пасивного опору системі. Та й воно займає своє осібне місце, має звучати не тільки для сучасників, а й зберегтися для прийдешніх поколінь. Колекція есеїв про Євромайдан, українську революцію 2013-2014 років є найкращим тому підтвердженням.
ПОРТАЛ ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/35566/)