Читався цей роман у мене довго і дещо втомливо з відчуттям малоактуальності як для сучасного читача. Хоча при читанні сестри Керрі та трилогії бажання такого відчуття не було.

Хочу написати про те, що викликало у моїй душі нестиковку з автором. Батько Клайда. Із свого життєвого досвіду вважаю, що людина, яка проповідує на вулиці, хай там як, а володіє ораторським хистом, і має принаймні не боятися людей, якщо вже деякі люди зупиняються і слухають, а потім приходять у їх місію. Розповідати, хай і про Бога теж треба вміти, щоб люди зупинялися і слухали. Мені не віриться, що така людина може бути безхребетним ніяким тюфяком, яким показав автор. 

Щодо головного героя, то мені його не шкода. Роберту шкода, його ні. Постійне на протязі всього роману і до його кінця  - терзання душі молодого Клайда. При цьому сам Клайд, як на мене, бездушна особа, що і під кінець щиро не розкаявся. Егоїст чистої води, на все дивився лише з позиції свого я. Він один на всю Америку мав нещасливе дитинство, бо не такі батьки, як хотілося. Хоча таке невдоволення притаманне юності і ще не зрілій особистості, тому можна зробити величезну скидку на молодість Клайда, на його ще незнання життя і себе.  Що і пробували зробити його захисники на суді. Взагалі немає потреби розписувати щось від себе про характер Клайда, мотиви його вчинків. Все це описано на судовому процесі от і до. Добавити нічого. 

До речі про сам судовий процес. Це було так по американськи! 1925 рік, коли вийшла друком ця книга. Як уже на той час у США були поставлені право, закон та порядок, не може не викликати поваги: вибір присяжних, опитування свідків, допити підсудного, збирання доказів, інсценування злочину ( у приміщення суду внесли човен, щоб відтворити злочин), навіть розкопали могилу, щоб точно пересвідчитись у завданих ударах. 

І порівняйте цей самий історичний період у СРСР із масовими сталінськими репресіями без суду та слідства...