Кілька днів тому я вела публічну дискусію зі своїм польським приятелем Ришардом Купідурою на тему адаптації українців в польському середовищі, їх інтеграції в польський культурний простір та сприйняття поляками українських мігрантів. І зовсім випадково в цей же час тема мого читання збіглася з темою цієї дискусії. Але у книжці, яку я читала, всі ці проблеми були значно гострішими та складнішими. Бо героїням роману довелося адаптуватися до життя не просто в сусідній країні з ментально схожим соціумом, а в досить екзотичній, як на наш погляд, мультикультурній та мультирелігійній державі. Тож сьогодні я вам розповім про книжку Марини Гримич «Ажнабія на червоній машині» від видавництва "Нора-Друк". Це весела, але водночас повчальна та пізнавальна історія про життя українських жінок в Лівані.
Словом «ажнабія» називають в арабському світі жінок-іноземок. Отож перша (і головна) з ажнабій, з якою читачеві доведеться познайомитися на сторінках книжки, це Павлина Попович. Молода жінка з Вінниччини, яка у свій час закохалася у студента-ліванця настільки, що покинула рідне Поділля і поїхала за чоловіком в його далеку і незрозумілу країну. Згодом народила йому четверо дітей і зараз вже почувається тут, як вдома. Проте не перестає дивуватися багатьом речам у своїй теперішній країні проживання і продовжує дивувати ліванських родичів, сусідів та знайомих своїм українським баченням світу. Її чоловік Ахмад навчився по-філософськи ставитися до всіх дивацтв та вибриків своєї Бауліни Бубуфиш. Не дивуйтеся, ніхто Павлині українського імені в паспорті не змінював, просто ніякий араб неспроможний вимовити букву «п», «в» та «ч», а замість «о» зазвичай вживає «у». Але його ажнабія вже давно до цього звикла, як звикла давати собі раду з усією сунітською родиною свого чоловіка. Вона сучасна, емансипована, користується всіма благами цивілізації та водить червону машину. Навіть у Фейсбуку вона має окремий акаунт з ніком «Ажнабія на червоній машині».
Одного разу на вузенькій бейрутській вуличці, де мешкає родина Ахмада, припаркувалася інша машина, водій якої шукав в їхньому кварталі ажнабію, що водить червоний автомобіль. Знайти її було не важко, бо хто ж з сусідів не знає цієї яскравої та язикатої блондинки. Але ж навіщо вона здалася поважному пану, що приїхав до Бейрута аж з Баальбека? Виявляється Жаввад, саме так звали чоловіка, теж мав необережність одружитися з українкою й останнім часом з його Вірунчиком кояться якісь дивні речі. Ось він і вирішив, що саме ажнабія на червоній машині допоможе йому розв'язувати всі проблеми. Павлина й справді погоджується зустрітися з землячкою і вияснити в чому справа. Але несподівано Вірунчик зникає. Вся шиїтська родина Жаввада в розпачі. А далі Павлина, Ахмад, Жаввад та таємнича особа, на ім'я Заяд вирушають на пошуки зниклої Віри. Вони об'їжджають червоною машиною весь Ліван і от всі їхні пригоди впродовж цієї мандрівки й описує у своєму романі авторка.
Не секрет, що Марина Гримич довгий час мешкала в Лівані, як дружина українського посла. Тож теж була там однією з ажнабій. Їй довелося багато дізнатися про цю країну, про її звичаї та традиції, про її історію та географію, про її етнічні та релігійні особливості. І от всі ці знання та особистий досвід вона втілила у свою книжку. Авторка описала історію двох українок, що волею долі опинилися в Лівані, але потрапили в різні середовища. Одна мешкає в столиці в сунітській родині, інша ж в долині Бекаа серед шиїтів. Та це тільки дві грані складного ліванського розмаїття. Бо, як каже устами своєї героїні авторка, кожна ажнабія тут живе у своєму маленькому Лівані й зазвичай бачить його очима свого чоловіка.
Дуже цікавою фішкою, яку застосувала авторка в написанні книжки, є те, що в основний текст роману вона інтегрувала умовні скріни фейсбучних сторінок своїх героїнь та коментарі під ними. Цей чат, в якому українські жінки діляться своїми щоденними проблемами, побутовими труднощами чи особистими переживаннями, дає читачеві широку картину життя в Лівані. Ми бачимо наскільки різноманітним й строкатим є ліванське суспільство, як переплелися тут різні релігійні та етнічні традиції і як непросто українкам стати своїми у цьому мультикультурному світі. Хоча з Україною тут теж є немало спільно. Взяти хоча б традицію пишних застіль з надмірною кількістю різноманітної їжі чи марновірство в різних духів, домовиків та зурочення.
Та не тільки ажнабіям приходиться нелегко в Лівані. Їхні чоловіки, які мали необережність закохатися в іноземок, щоденно перебувають між двома вогнями. Бо з одного боку цієї лінії вогню стоїть його мама, яка в ліванській ієрархії святості є першою після Маріам (Діви Марії), а з протилежного - його кохана дружина, яку не надто полюбляє матінка. От і виходить, що на чию б сторону він не став, все одно буде зрадником. Тож чоловікам ажнабій теж варто поспівчувати.
У своєму романі Марина Гримич використала відсилання до арабських оповідок з «Тисячі й однієї ночі». Це придало розповіді якогось особливого східного вайбу. Окрім того, мораль казок Шахерезади гарно наклалася на реалії сьогодення і змогла дати відповіді нашим героям на непрості морально-психологічні питання.
Ця книжка вийшла ще до повномасштабного вторгнення, але в тому, що я прочитала її лише зараз, є теж своя перевага. Бо нам, українцям, тепер значно легше зрозуміти ліванців, які пережили за останні десятиліття не одну війну, а зараз ще й переживають важку післявоєнну економічну та енергетичну кризу. Тож тепер нам простіше зрозуміти ситуацію, коли раптово вимикається світло і починають гудіти генератори чи дивну радість від того, що сусід, попри обстріли, починає робити ремонт, або коли люди збираються в родинному колі на святкування, спілкуються, жартують, галасують, бо не знають чи доведеться ще колись зібратися усім разом. Тепер ми, як і ліванці, люди з досвідом війни.
Для мене ж книжка «Ажнабія на червоній машині» стала чудовим тревелогом по Лівану. Я віртуально мандрувала разом з її героями та ставила прапорці у своїй Гугл-карті, позначаючи місця, в яких колись хотіла б побувати. Не знаю, чи вдасться мені це зробити насправді, але Левант, частиною якого є держава Ліван, мене дуже притягує. І якщо зорі зійдуться, то, можливо, я таки побуваю в цих краях. Доторкнусь до найдревніших памʼяток цивілізації, відвідаю храми різних релігій та конфесій, спробую страви особливої ліванської кухні та вдихну запах прадавніх кедрів. І тоді я точно згадаю цю невеличку, пронизану тонким гумором, книжку Марини Гримич, яка ще більше закохала мене у цей дивовижний строкатий край.