Банда журналістів-лузерів проти вампіряк

Якщо після першої частини ви подумали, що редакція «Химерного світу» вже пробила дно і бачила всю можливу дичину, то «Надзвичайний хтось» жорстко множить ці надії на нуль. МакДоннелл повертається, і цього разу він бере найзаїждженішу тему в історії фентезі - вампірів - і перетворює її на такий лютий, брудний і саркастичний треш, що Едвард Каллен зі своїми блискітками просто розплакався б у кутку.

Знайомий нам Манчестер продовжує жити своїм сірим життям, а наша улюблена банда журналістів-лузерів на чолі з Ганною намагається оговтатися після кривавої лазні з першої книги. Головний редактор Бенкрофт усе ще глушить алкоголь відрами, генерує токсичність найвищого рівня і параноїдально чекає нападу. І напад стається, але не звідти, звідки чекали. У місті з'являється загадковий і диявольськи харизматичний тіп, який просто зносить дах жінкам. Він здається ідеальним джентльменом, справжнім крашем, але після зустрічі з ним люди починають зникати або перетворюватися на безвільних маріонеток. Виявляється, що в місто залетіли вампіри. Але це не ті вампіри, що сплять у трунах і бояться часнику. Це хитрі, сучасні хижаки, які юзають секти, психологічні маніпуляції та клубну культуру, щоб збирати свій кривавий урожай. І поліція, як завжди, сліпа, тому розгрібати цей окультний скам доводиться газетярам.

МакДоннелл тупо знищує весь цей ванільний фльор навколо вампірів-романтиків. Місцеві кровопивці - це аб'юзери, маніпулятори і хижаки, які використовують привабливість як наживку. Це дуже крута і жорстка метафора на сучасних токсичних пікаперів і лідерів культів. Ніякої романтики, тільки жорсткий тру-крайм із містичним присмаком.
Якщо в першій частині ми тільки заглянули в замкову щілину цього світу, то тут автор відкриває двері з ноги. Ми дізнаємося більше про те, як працюють темні сили, знайомимося з новими фріками і розуміємо, що редакція «Химерного світу» - це не просто збіговисько невдах, а важливий гвинтик у системі балансу між людьми і монстрами.
Ну а Бенкрофт - це просто ікона чорного гумору. Його діалоги можна розбирати на цитати для випадків, коли тебе все дістало. У другій книзі його стає ще більше, він ще більш нестерпний, але саме його відбитий мозок і відсутність гальм дозволяють цій команді виживати там, де правильні копи вже давно зловили б масліну.

Це ідеальний сиквел, який не збавляє обертів. Темп скажений, жарти чорніші за смолу, а рівень небезпеки змушує читати без зупинки.