«Берег любові» Олесь Гончар читати скорочено онлайн - стор 2

0
Нема оцінок

VI
Ягнич перебуває на гостині у механіка. Шатро із винограду — чи не найкраще місце аби зіграти у «козла». Та думками він не тут. Подумав про Клаву-морячку. Хотілося йому, аби зараз вона була поруч. Та немає вже її живої, бо донька-алкоголік допомогла їй скоріше відійти на той світ. Чоловік Клави був моряком, але вона овдовіла. Сама теж трудилася на флоті — у камбузі. Два рази довелося йому ходити з нею в рейси. Плели язики багато чого про них, та то все було вигадкою, бо їх поєднували просто хороші дружні стосунки, підтримували вони одне одного, бо вже обоє були немолодими та самотніми.

Судно саме ремонтували. Ягничеві ж доводиться проходити медичні комісії для путівки, обіцяної капітаном. Лікарями були списані цілі стоси паперу. Вони дослідили всі органи: від серця — до печінки. Чоловік за їхньою вимогою і присідав, і молоточками стукали його коліна і не йняли віри, що він має повний рот білесеньких зубів. Та терпіння Ягнича різко скінчилося, і він весь медперсонал відіслав під три чорти. Сприйнято це було вибриком.

З корабля нічого не повідомляли. Йому хотілося в Кураївку та він розумів, що треба почекати і взнати дату наступного рейсу. Мешкав Ягнич в товаришевому домі на Арктичній. Він був викладачем-механіком, хай, може, вже не той порох у порохівницях, що був, та засісти вдома теж наміру не мав.

Перед обідом Ягнич відрізав шматок хліба, і його ніж розпався під час цього процесу. Він подумав, що це є не чим іншим, як поганою прикметою і вирушив на «Оріон». Його свята-святих — майстерня, була відкритою. У ній порядкував невідомий йому чоловік. Як виявилося, він тепер був там господарем. Ягничу відразу вдарив у ніс новий запах від його святині. Ще недавно він був гарний, а тепер — кислий та базарний. Він був розгніваний на цього чоловіка та презирав його всією душею. Аж тут старий згадав і промовив: «Поверни мені гардаман!» Та новенькому навіть було невідомо, що це за предмет. Тоді Ягнич самотужки знайшов власний парусницький наперсток, що слугував йому пам’яттю про батька. Всім на судні було відомо про цю річ.
У цей день він прощався зі своїм улюбленим робочим місцем. Забравши невеличку кількість своїх речей, він зоставив сундук, щоб було по що повернутися сюди. Та старпом відібрав у нього останню надію і повідомив, що шансів повернутися він не має, бо, проходячи комісію, він образив когось вагомого. Зустрівшись із капітаном та замполітом, теж отримав відмову в допомозі, бо, мовляв, вони до медицини не причетні.
Замполіт сказав, аби він їх не судив, бо ж їм до богів далеко, тож не в їхніх силах щось змінити. Ягнич же прагнув так їм відказати: «Ви теж маєте мене зрозуміти, ви ж добре знаєте, де мої діти і ким ви мені стали. Тільки й лишились ви у мене. Та ще «Оріон»…»

На судні зоставалися люди, що розуміли ціну Ягничеві і знали, що він йде, забираючи із собою і частку їх самих. Ягнич мав впливові знайомства і серед портових і навіть в міністерстві, проте він був не з тих, хто стане клопотатися перед колишніми учнями, бо куди ж їм до тих лікарняних дівиць, що здатні кого хоч захоронити в своїх папірцях. Та з іншого боку, пережите чоловіком останнім часом дало про себе знати. Він надіявся на лікаря із «Оріону», але його не застав, бо він поїхав до батьківського дому, де його мати знаходилася на межі між життям та смертю.

Проводжати Ягнича на відпочинок вирішили пишно. Палуба була переповнена всіма членами екіпажу, старому вручили чималі преміальні, а також висловили слова подяки. Замполіт мовив дуже красиві та правильні слова: «Ви маєте повне право чути за своїми плечима повне життя. Життя подібне до паруса!» Курсант, що говорив від імені наймолодших студентів, сказав, що Ягнич — Нептун і звернувся до нього з проханням лишити з ними вітер, не забирати його до себе. На лиці Ягнича не було і сліду хвилювання, проте його душевні муки в цей момент були страшними. Наприкінці йому вручили грамоту та наказ, за яким старий отримує звання почесного члена екіпажу. Мали йому ще подарувати вартісний презент, проте він, натомість, звернувся з проханням забрати собі парусну голку. Капітаном було дозволено йому власноруч вибрати яку завгодно голку, чи навіть забрати собі декілька. Ягнич сперш вагався та все ж насмілився і відійшов з капітаном від решти учасників церемонії. Він звернувся до нього з пропозицією. Старий сказав йому, що ладний скласти розписку за всіма правилами, яка б знімала відповідальність з лікаря та з його, як керівника, а також із тієї остогидлої комісії, коли з ним може статися щось геть кепське на борту. Він переконує аби той забрав його із собою, хоча б в одненький рейс. Але капітан відмовляється і переконує чоловіка, мовляв, він вже своє відробив. Можливо, навіть за десятьох чоловіків. Отримав він свої голки (навіть у наборі) і сундучок флотський. Чоловікові в спину дивився весь екіпаж, коли старий морський вовк покидав палубу. Капітанова душа щеміла від такої втрати, бо Ягнич — талісман «Оріону». Коли він йшов востаннє, то навіть зараз його витримці можна було позаздрити. Товариш-механік забрав до своїх рук сундучок та й пішов з ним поряд. Назад ніхто з них двох не кинув жодного погляду. Та їм услід почулося: ««Оріон» завжди вас пам’ятатиме!» Ягничеве лице від почутого розпливлося в усмішці, а, може, то був вираз гіркоти, не ясно, бо посмішка людини й маска болю часто практично однакові.

Тепер час до Кураївки. Байдуже — по суші чи по воді. Та ні, сушею. Минуло трішки часу, і чоловік попростував на автобусну зупинку. Коли автобус привезе його до потрібної зупинки, то вийде він на волю кураївського степу, де панує самотина…

VIII
Тільки-но Інна повернулася до батьківського дому, як тієї ж ночі до неї прийшли за допомогою — на території току когось покалічило. Звісно, що оформитися дівчина ще не мала часу, проте вибору їй не лишалося — медсестра, яку звали Варварою Пилипівною (головиха) сама злягла та й старенька вона. Вже, лічені дні їй зосталися до виходу на пенсію.

Село розмірковує простими поняттями: вивчилася на медика, то піднімайся у будь-який час і лети за викликом. З медсестрою Інна мала хороші стосунки. До того ж, саме вона з чоловіком і порадила їй вчитися в медучилищі.

Тік знаходився далеко. В полі й темної ночі продовжували працювати комбайнери. Хворий лежав на брезенті. Це був юний солдат. Для допомоги в колгоспному господарстві військова частина кожного літа відправляє молодих хлопців. Спочатку поставили укол, що знімає шок, який приніс солдатові полегшення. Інна роздивлялася кругом. Приїхав також голова Чередниченко. Був він чоловіком не те що міцної статури, а дуже великої, такої, що здатна навіть ваги поламати (такий випадок колись трапився). Односельці ставляться до нього шанобливо, бо є за що — саме за його керівництва господарство розквітло. Сава Данилович знаний Інною ще з ранніх дитячих літ, бо вони з її батьком були колегами-комбайнерами. Та найбільш часто приїздив до них на гостину Чередниченко, коли у їхньої родини гостював її дядько по материнській лінії — Андрон Ягнич, з яким вони товаришували дуже багато літ. Мати та батько Інни були тезками за прізвищем, хоча спільного коріння у них не було. Інні до вподоби було бути присутньою при довгих бесідах Сави Даниловича та дядька Андрона. Чередниченко ж мав прізвисько — кураївський Зевс.

Голова наближається до новоприбулої лікарки, ставить питання про постраждалого, а далі виголошує вітання на новій посаді. Тепер він звертається до неї офіційно — Інна Федорівна. Йому не заважає те, що не так давно вона була для нього «Інка». А ще він міг називати її циганочкою. Голова бідкався про шкоду, яку наробив запал. Та Інна не від однієї людини вже про нього знала. Запал — потужний сухий вітер, через який постраждали зернові культури. Голова мовить про те, що природа теж потребує лікування, бо щось з нею теж непевне сталося.

IX
З командиром частини солдата було відправлено. Цьогоріч розташування солдатів було поблизу ферм за селом Кураївка. Цей факт спричинив більшу, ніж зазвичай, жвавість в колах молодих доярок.

Коли перший пацієнт був переданий в інші руки, Інна взялася наводити лад на новому робочому місці. Час від часу вона гомоніла з людьми, які верталися з току. Та вона чекала зовсім іншу людину — Віктора Веремієнка, що вже мав вертатися додому після відбування покарання за вчинений злочин. Ще нікому він не зустрічався. Може, правда, з ним бачилися його батько та мати, що вже були на пенсії після вчительської праці. Інна зустрілася була випадково з його батьком. Він став старим, зіщуленим та прибитим. Та це й не дивина, бо Віктор був їхньою з дружиною єдиною дитиною, а тут таке… Відколи Віктора почало тягти не в той бік?
Школярем він був хорошим. Скінчивши вісім класів, він став студентом морехідного училища, але звідти його було відраховано. Дівчині хотілося своєю доброю душею допомогти зцілитися хлопцеві, в її серці вже поселилися теплі почуття до нього. Закохалася вона в нього не лише через вроду, а й завдяки життєвому азартові, відвазі, якійсь неприкаяності. Вдома Вікторові не сиділося, тож він знайшов собі роботу на самоскиді, потім йому вдалося потрапити до рибартілі. А далі сталося ДТП. Коли після відбування заслуженої кари він приїхав в Кураївку, то тут не зостався, а переїхав до райцентру. Побув у батьків лиш добу, просив пробачення у матінки, жодного слова не сказав за те, що «Ява» продана за копійки. Це все Інні було відомо з перших вуст — від Вікторового батька. Вона почала збиратися до райцентру: причиною стало не тільки оформлення на роботу, а й він. Дівчина довго чекала зустрічі з ним.

Снідали всі працівники в гурті. Інна прагнула зустрітися тут із батьком, що працює механізатором та меншим братом Петром. Мати до певного часу теж у полі заробляла собі на хліб, проте стан її здоров’я погіршився, тож їй довелося перейти на посаду вихователя у дитячий садочок. Але зустрітися з близькими не вийшло, бо комбайнери трапезували посеред поля.

В той же день Інна поїхала в райцентр. Та то було й на добре, бо її вже ледь не перенаправили на роботу в інший населений пункт.

В книгарні Інна придбала кілька книжок. Блукаючи вуличками, вона шукала зустрічі з ним. Хтось із дівчат їй казав, що він влаштувався працювати до дорожників. Вона таки добилася свого. В цей час у його бригади була обідня перерва. Він зустрів її погляд і відразу, скинувши жовтогарячий жилет, повний рішучості, пішов їй назустріч.

Він дуже змінився і це не сховалося від пильного ока дівчини. У нього з’явилася якась жорсткість, він був дещо холодний у розмові. Зовні зміни теж були помітними: занадто худорлявим він тепер був, коротко підстриженим, як ніколи раніше. Хлопець взяв дівчину за лікоть і міцно його стиснув. Вони присіли на лавці, що поблизу пристані. Стара, як світ, верба ховала їх від спекотного сонця. Вона починала розмову про його тюремне життя, та він не мав наміру розмовляти про цей відрізок свого життя. Вона взяла його руку. Між ними запало довге мовчання. Тоді хлопець сказав, що слухав «Берег любові». Інна розпитувала його про плани і цікавилася, чи не вернеться він в рідне село. А тоді просто просила його повернутися. Він пообіцяв, впевнено та рішуче. Він це зробить для того, аби любити.

Х
Вже практично вечірнього часу підібрали Інну хлопці, що возили зерно з поля вантажівками. Помітили вони поганий настрій дівчини, тож не чіпали її звичними розмовами.

Ця курява від зернових — місце, в якому мине Іннине життя. Та страху немає, де б ти не був, коли поряд тебе є хтось близький — укупі завжди легше. Інна закохана у ці степові простори — вони стійкі та незрадливі. Юнаки стали більш жвавими, коли уздріли чайок.

Коли Інна повернулася додому, то була приємно здивована — всі були гомінливі та веселі, бо до них завітав на вакації Ягнич Андрон Гурійович. Дівчатам він привіз косиночки, а діткам — дивовижні черепашки. Мама теж вбрана у новеньку хустинку. За столом рід був повністю в зборі. Коли Інна прийшла, то дядько мовив до її матері, що вона виросла справжньою красунею. Вони з дядьком обнялися, та дівчина вловила його зажурений, якийсь змучений погляд. Батькові Федорові теж вдалося якось полишити поле й бути з усіма.
Дядько був напрочуд мовчазний, хоч довкола була весела та легка атмосфера. Чередниченко теж завітав у гості. Вони з Ягничем, як звечоріло, лишилися самі. Дядько розказав про те, що він списаний і приїхав назавжди. Мовив він до товариша: «Кура!» Інна почула цю розмову та дивне слово «кура» було щось на кшталт шифрограми. (Чабанував у їхніх краях колись старенький Лебідь. Як ішов він зі степів додому, тримаючи в руках гирлигу, весь мокрий до нитки, то, зазвичай, казав: «Кура, брат, кура!» Тлумачення цих слів дуже різне: «пронизливі вітри віють», «ноги крутить», «життя вже близиться до кінця»).

Голова, не знаючи, як розрадити друга, пропонує йому посаду сторожа, мовляв, засвітла він зможе відпочивати, а у сутінках буде рахувати кураївські зірки.

ХІ
Зупинився Андрон у сестри. Він не хотів бути тут зайвим, тож ночував під грушкою на розкладачці. Матері Інни було важливо, щоб він відчував себе членом сім’ї, а не постороннім, що завдає клопотів.

Дядько вже йшов на відпочинок, коли племінниця мовила до нього, що він символізує витримку та мужність, людину-уособлення «Оріону». Ці слова багато значили для чоловіка.

Інна теж отримала від дядька хустинку, яку вранці поклала на плечі перед виходом. Ягнич думав про походження краси. Інну він вважав втіленням смаглявої краси Кураївщини. Вічі її були чистими, як і дзвінкий сміх. Вона красиво, плавно рухається, у її погляді можна втонути будь-якому молодикові, він наповнений змістом, волосся, мов воронове крило, та ще й із завитками.

Як тільки Інна вийшла з дому, її мати розповідає братові про її кохання до Віктора. Вона вважає, що її доньці потрібен інший хлопець, більш достойний. Розказала вона й про суд, а ще про те, що не хоче Віктор до Кураївки. Тоді жінка поспішила на роботу.

Ягничеві сидіти вдома теж не було бажання, тож він гарно прибрався та й вийшов у село. Спершу чоловік відвідав обеліск, а далі пішов шукати могилки батьків. Аж з цього боку відкрилося перед ним море у всій своїй красі. Під час повернення додому стрілася старому родичка Нелька. Вона повідомила, що її синові хочеться стати моряком.

ХІІ
Не пройшов Андрон і повз Будинок культури, заглянув і туди. Там він зустрічається з Вікторовим батьком на ім’я Панас Омелянович. Старенький Веремієнко облаштував у будівлі музейну кімнату зі старожитностями. Ягнича він ледве впізнав, бо вже дуже погано бачив. Вони дивляться давні світлини та віддаються спогадам.
Пішла мова і про Віктора. Батько соромиться того, що син його став таким, яким став. Якби його воля, то він віддав би що завгодно, аби його змінити.

Коли бродив Ягнич по Кураївці далі, то проходив поблизу дитячого садочка. Мати Інни його помітила і на її запрошення він зайшов. Дітки дивувалися, що до них прийшов справжній «морський вовк». Колеги Ягничевої сестри запрошують старенького відвідувати їх час від часу. Він подивився на посмішки дітвори, що вже мала вкладатися спати і подумав, що їхній вираз лиця походить на дельфінячу усмішку. Вони теж випромінюють довіру, ясність та беззахисність, а ще якусь загадковість.

ХІІІ
Голова господарства відвідав тік. Жнива підходять до кінця.

Інна переїздить із виїзного медпункту на току, забирає з собою все.

Жінки звертаються до Чередниченка з проханням про свято обжинків, бо хочуть до танців. Та він відмовив.
Інна захоплювалася цим керівником, бо він справжній. В лиху годину він завжди допоможе, а ще він дуже совісна людина.

Голова гукає весь трудовий народ обідати. Тільки комбайнерам треба було продовжувати працювати, але вже на території Казахстану — туди вони їдуть як підмога.

XIV
Ягнич милувався старенькою грушею. Вона була його солодким спогадом з дитячих літ — він дуже любив ті невеличкі плоди, що ростуть на ній.

Удень сільська дітвора так і біжить до нього. Він дає їм подивитися на свою грамоту, а ще на парусні голки. Дітки хочуть від нього почути про різноманітні види риб. А ще на їхнє прохання старий в’яже морські вузли різного типу: подвійний, рибальський штик тощо. Інні стало зрозуміло, що найбільше здатна вилікувати від суму її старого дядька людська прихильність та вияви уваги.

Раз за разом все веселішим стають походи старого моряка до дітей в садок. Він майструє для них солом’яні кораблі. Там до нього приходить згадка про його маленьких синів, що поховані десь на дні моря.

Одного дня Чередниченко завітав до Андрона дуже стурбований — розказав, що його друг отримав інфаркт. Чоловіки говорять про життєвий шлях. Ягнич ділиться, що йому пропонують бути за няньку в садочку, а йому потрібне хоч найгірше місце роботи.

Вподобати:
+1
0
-1