Погляд через століття: книга про фільм "Тіні забутих предків"

"Я тебе буду просити, аби це ніхто у світі не знав. Бо це стидно. Що його любов до цього довела"-цитата, котра розкриває головну ідею фільму видатного українсько-вірменського режисера Сергія Параджанова. Робота, яка стала геніальним проривом українського кінематографу та є актуальною дотепер. Ця книга випадково потрапила мені до рук, зараз її важко знайти серед дійсних порталів. Використовувала для написання дипломної роботи за своєю спеціальністю. 

Автори книги розглядають стрічку не як класичний фільм, а як міфологічний всесвіт, де Параджанов відтворює архаїчну логіку Карпатської культури, її символи, ритуали, кольори та звук. Режисер, який зміг зануритися у спадщину нашого народу та навіть залишився певний час жити у Прикарпатському селі, де проходили зйомки стрічки. Кожен з нас повинен пам'ятати історично важливий показ цього фільму у кінотеатрі Києва, де відбувалося, можна сказати, "зародження" перевороту радянської влади в Україні. Тоді ще молоді Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл підняли дух та волю народу:"Хто проти диктатури, встаньте?..." Звичайно, після цього усім учасникам імпровізованого повстання висунули обвинувачення, а Параджнову заборонили просувати та демонструвати свій фільм, визнавши його "небезпечним", але та думка, яка запустила точку не повернення, показала готовність до зародків Незалежності. 

Книга акцентує на тому, як фільм, знятий у 1960-х, зміг прорвати рамки радянської цензури й стати маніфестом творчої свободи, виразним голосом українського поетичного кіно. Читаючи, я постійно відчувала, що переді мною не просто книга про фільм, а спроба переосмислити “Тіні забутих предків” у контексті сучасності, зрозуміти, чому ця стрічка залишається пророчою. У книзі розглядаються цікаві деталі, які глядач рідко може помітити при першому перегляді. Наприклад, чи знали ви, що cцена Івана-підлітка та Марічки біля багаття знята за тою ж методикою, як і сцена з руками у воді, так неначе оператор знімає з епіцентру, а вогонь, що палахтить на обличчях героїв символізує зародження палких почуттів один до одного.  Якщо детальніше придивитися до колористики розділів, то вона також відрізняється, що найменше за пастельними відтінками: від яскравих до темних, що символізує внутрішній стан головного героя. До прикладу, кульмінаційний момент фільму, який отримав назву «Самотність» знятий у чорно-білих кольорах, що стало символом, або ж, остаточного перелому Івана, або ж знаком до його «зцілення».

Більшість критиків вважають, що історія Івана та Марічки є уподібненням долі Ромео і Джульєтти, тільки на український лад, але як на мене, ця історія подібна до легенди про озеро Синевир, тільки з перспективи Івана. Чоловік надає символізму смерті Марічки, довго не може прийняти, що її не стало, важко не помітити, як він надає особливого значення річкам, деревам, а на могилі Марічки він часто бачить молодого оленя, думаючи, що це вона спостерігає за ним в обліку тварини. Книга також робить наголос на тиші у фільмах режисера, оскільки вона без перебільшення відіграє роль символу та окремого персонажу, що робить стрічку довершеною і у технічному сенсі.

Окремі розділи було приділено не менш загадковому аспекту процесу роботи знімальної групи: як оператор Юрій Іллєнко створив нову мову кадру. Важливе місце займають і соціально-політичні обставини, особисті історії акторів, легендарний “параджанівський процес".

Отже, книга про прагнення побачити у фільмах Сергія Параджанова,щось більше ніж просто стрічку для збагачення, а справжню частинку душі. Продемонструвати сучасному поколінню майтерність режисерської справи та дослідити, чому важливо пам'ятати своє коріння. Раджу спочатку переглянути фільм, а потім прочитати книгу.