Біла жінка

Новела Степана Левинського «Біла жінка» входить до циклу «З Японського дому» і написана в 1931 році. У тексті яскраво простежено протистояння расового ґатунку - між білими та азіатами зокрема. Автор розповідає про свого японського друга Йошіо, який приїхав до Парижу, щоб побачити Європу, але вчитися - то було прикриття. Найбільше його цікавило жіноцтво, якого він, проте, боявся і ніяковів, коли поряд була біла жінка. І от щоб нарешті стати чоловіком, Йошіо згоджується піти із автором до дансінгу, як я розумію, це щось подібне до клубу, де дівчата танцюють, а потім готові вступити в інтимний звʼязок із клієнтами. Одну таку білявку із блакитними очима і вподобав Йошіо. Напившись задля мужності, він став поводити себе з нею доволі різко, не дозволяв іншим до неї залицятися, зокрема із незадоволенням відреагував на те, що їй дали букет квітів, а потім забрав її до себе в кімнату. Чим закінчилися амурні пригоди японця, не дуже зрозуміло. На запитання автора, як справи у білої жінки, Йошіо відповідає: не треба звикати до одної жінки. Чи це означає, що нічого не склалося, і японець просто не хоче із цим змиритися, що він знову сам? Чи, навпаки, після першого інтиму йому вже стало нецікаво з однією білою, захотілося ще і ще? Мене ж в оповіданні здивувалася навіть не сама ця історія, а те, що в гостях у професора Сугімото, інтелігентної людини, прийнято говорити про те, що хтось є чи не є цнотливим. Професор спокійно дорікав Йошіо: як це так, ти у Парижі і досі незайманий? 
І ще одна деталь. Дружина професора, теж японка, не володіла французькою і не розуміла предмета розмови. Цілком можу припустити, що професор знає про білих європейських дівчат не з книжок, а ось ця ремарка про її проблеми з мовою, напевно, свідчать про те, що пані прекрасно знає про любовні походеньки свого чоловіка, але їй простіше грати в маджонг з усіма та пригощати гостей японськими стравами. Недарма на початку новели Левинський пише про навчання як про привід і прикриття, головною є ціллю є жіноцтво.