ПАЛІТРА ПОЕТИЧНИХ ЗНАХІДОК БОРИСА БОРОВЦЯ

Завжди трепетно сприймаю кожну мистецьку знахідку. І чим більше їх, отих знахідок, тим комфортніше на душі від того, що не змаліє світ, доки будуть дихати любов’ю і глибиною чуттів людські серця, що, стинаючись у муках творчості, плекають духовні пагінці, здіймаючи їх до сонця, до вічних променів світла, тепла і любові.
Сьогодні я хочу пройтися тими стежками, якими дихає палітра поетичних знахідок Бориса Боровця.
«Перехресні дороги». Так назвав свою нову збірку поезій Борис Боровець. Чому ж вони “перехресні”, оті “дороги”?.. Звісно, іншими й не могли вони бути для поета, який ніколи не шукав легких шляхів. Його душа не вміла хитрувати, лицемірити, спокушуватись ситним окрайцем в той час, який віяв тривогою і болями людських страждань. В її корінні завжди нуртувала, колобродила людяність, яка й перехрещувала поетові дороги обурливою реакцією на брехню, всяку фальш і грубість. Як сповідь перед сьогоднішнім днем, ці дороги життєвими рубцями впилися в душу, у саме серце, на якому тривогою зарубцювались думки, що так і просяться на папір.

І блукав у пітьмі, і думки мав убогі.
І були не святі перехресні дороги.
Та нема вороття: від порогів – тривоги.
Перехресне життя... перехресні дороги...
А розпочиналися поетові дороги тими стежками, до яких манить спогад босоногого дитинства.
... Оце б закинути діла,
Майнуть до рідного села,
Де в світанкових теплих росах
Дитинство наше бродить босе!
Оце б закинути діла.
Потім – вир життя, клопоти буднів, серед яких навіть найдорожче спливало дуже рідко, і то хіба лише в думках, бо шаленів час у завантажених ношах, переповнених постійною зайнятістю і невідкладними справами. І як результат – докір поета всім (і певно собі), хто забуває батьків, хто у щоденних клопотах і метушні рідко повертається до “криниць”, які в дитинстві давали силу, снагу, здоров’я.
Це вже стало неначе закляттям –
Від обжитих не нами столиць
Повертаємось пізно ми, браття,
До батьківських джерельних криниць.
Особливого значення в “Перехресних дорогах” набуває внутрішній світ поета, діалектика його почуттів. Автор проймається печаллю журавлів, яких доля змушує відлітати у вирій, і поряд з тим тішить себе, що, на перевагу від птахів, його вирій тут, на своїй землі.
Я стою і серце мліє.
Краю милий, весь я твій!
І літати не умію,
Й тут мій вирій золотий.
Чутливі струни поетової душі зворушливо торкаються смерек, берізок (“смереки дишуть важко і волого”, “берізок роздягають злі завії, дощі січуть...”), і мліє його щире серце.
Поетична мова Бориса Боровця по-справжньому художня, досконала з вершини погляду, якого міг досягти його талант. Поет майстерно використовує алітерації (“Був дощ, був вітер і була ти”...), асонанси (“течія – чия”, “вишини – звабливо-запашний”, “сни –ясним”, “росі – всім”...), анафори та інші засоби поетичної фоніки, що допомагають розкрити звукове, мелодійне багатство лірики. Це яскраво виражає образно-емоційний зміст, настрої ліричного героя. В цих засобах матеріалізується авторський підтекст, який нуртує з глибини ліричного вірша.
Хай же будуть щедрими прийдешні роки. Хай спілкування з поезією залишається для Бориса Боровця улюбленою справою, служить джерелом естетичнoї насолоди. І хай струмують ці джерела глибокими думками, цілющим словом, новими збірками. Адже кожна нова збірка письменника – то новий урок, нові враження і міркування, повчальні натяки на те, що поки людина живе на землі, доти вона повинна творити: чи добрим словом, чи вчинком, чи щирою думкою, чи цікавою книгою.