ХТО Ж ВІН, ПОЛЯК З ПОЛІСЬКОЇ ГЛИБИНКИ?
(Роздуми над книгою Бориса Боровця «Михайло Яцковський у документах, віршах і листах». Рівне, 2010)

І нехай шаленіють собі від безсилої злості.
Нам робити своє – через терни в майбутнє іти.
Східняки й западенці, бандерівці і запорожці,
Воскрешаймо Вкраїну, підносьмо її над світи!
Борис Боровець
Знаковою подією на теренах літератури 2010 року стало видання книги Бориса Боровця «Михайло Яцковський у документах, віршах і листах». Філософсько - ліричних голос письменника, відомий нам з багатьох його попередніх книг, зокрема поетичних збірок «На берегах печалі» (1993), «Перехресні дороги» (1995), «Пророчий знак полів» (1998), «Голос трави» (1999), повісті «Фанат, або Хроніка одного життя» (2000), літературно-публіцистичної книги (у співавторстві) «Поклик творчості. Бесіди про літературу і життя» (2003), нарисів «Леонід Куліш–Зіньків. Літературний портрет» (2002), «Петро Велесик. Літературний портрет» (2003), драми «На своїй землі» (2003, 2008), досить звучно відбився і в його науковому, художньо – документальному виданні.
Керуючись глибоко патріотичним почуттям, бажанням висвітлити темну пляму на історичних теренах рідного краю, провівши велику дослідницьку, аналітичну, синкретизуючу роботу, спираючись на правдиві джерела з історії, краєзнавства, літературознавства, мовознавства, Борис Боровець, як зазначає у «Передслів’ї» Степан Шевчук, «… глибоко розорює борозну, щоб нарешті заврунилася життєдайними врожаями літературно-мистецька нива рідного поліського краю у приналежному для демократичної України ареалі». (С.4).
Взявши за основу фольклорно-етнографічні, мовознавчі пам’ятки (перекази, легенди, топоніми, омоніми тощо), автор зі скрупульозною точністю відтворює життєві ситуації, обставини, в яких діяв Михайло Яцковський, відомий за псевдонімами Михайло Тризна-Яцковський, Василько з Батурина, Кузьма Волинець, Михалко з-над Случа.
Автору вдалося висвітлити найважливіші грані постаті Михайла Яцковського, зокрема показавши його як літератора, що володів чималим обсягом знань, мав глибоко національний світогляд, які й зробили його вирізнюваною, непересічною особистістю.
Із переказів, вміщених у книзі, дізнаємося: «В сусідніх Холопах жила сім’я пана Яцковського. Говорять, що був він з добрим серцем, мав дві дочки – Холопу і Хотину. Не випадково, що й сусідні села Хотинь і Холопи були названі так на честь панських дочок. Коли Хотинь і Холопи розрослися, то пан Яцковський виселив із цих сіл 17 хазяїв з сім’ями в бори й ліси, де зараз знаходиться село Яцьковичі. Це сталося в 1840 році». (С.12).
Щодо освіти та національних переконань досліджуваної постаті М.Яцковського, то автор, спираючись на праці Г.Дем’янчука та О.Цинкаловського, розповідає, що «в 40-их роках М.Яцковський навчався в Рівненській гімназії. Уже тоді в учнівському, переважно польському, спольщеному та зросійщеному середовищі вирізнявся як свідомий українець, що проявлялось у зацікавленості історією рідного народу, вживанні української мови, одяганні під час свят національного українського вбрання. Його вплив на тогочасну рівненську молодь, як пізніше зазначав у своїх спогадах вихованець гімназії поляк Мечислав Щепковський, був «позитивним». (С.14).
Борис Боровець простежує хронологію життєвого шляху свого земляка, спираючись на документи з Державного архіву Рівненської області, датовані 18 червня 1841року. Згодом доповнює їх розповідями старожилів і власними спогадами.
Послідовний і поміркований у своїх роздумах, дослідник, уникаючи категоричності там, де б вона нівелювала істиною, подає низку цікавих міркувань. «Коли взяти за рік народження Михайла Гоноратовича Яцковського 1822-23, як ішлося про це вище, то діти в нього з’явилися чомусь в доволі таки зрілому віці – в 55-57 років. І якщо з сином його Альфредом зустрічаємося згодом (2 грудня 1899 року) як повіреним батька при розгляді спірних земельних питань, то дочка Марія Генріка Цецилія в наступних документах жодного разу не згадується і її подальша доля після народження залишається нам невідомою. Зрештою, як невідома подальша доля і Альфреда. Невідома нам доля і самого Яцковського… На жаль, остання метрична книга березнівської римо-католицької церкви, що зберігається в архіві, датована 1879 роком. Можна тільки припускати, що похований Михайло Яцковський в Березному «на публічному міському кладовищі», як і його предки». (С. 28-29).
Отже, автор залишає місце на дослідницькому плацдармі, даючи можливість і іншим науковцям прилучатися до дослідницьких джерел, пов’язаних з достовірним висвітленням граней постаті М.Яцковського.
У книзі привертають увагу міркування автора з приводу того, звідки ж набрався українськості М.Яцковський, будучи за національністю поляком. Вдумливо міркуючи над працями Мечислава Щепковського та Григорія Дем’янчука, Борис Боровець припускає, що це була «роздвоєна особистість: з одного боку поміщик, в очах безземельних селян – «глитай», готовий за свою власність накликати на них військо, руйнувати їхні оселі, а з іншого – літератор-інтелектуал, хоча й самоук, що виступав за утвердження української мови, на її захист». (С. 33).
Для ґрунтовного висвітлення літературних здібностей М.Яцковського Б.Боровець подає у книзі ряд поетичних творів в такому вигляді, «якими вийшли вони з-під пера автора», тобто нічого не коректуючи і не «підганяючи їх під сучасні правописні канони». (С.41).
Читаючи «Думу о Мазепі», можна подивуватися сміливості М.Яцковського, який, як зазначає Б.Боровець, «посмів в тогочасній суспільній обстановці поставити, скажімо, в центр свого твору таку постать, як підданий анафемі Мазепа чи йому подібну. Та ще й обстоювати своє право писати і друкувати все те українською «окромішньою правописью». (С. 51).
Іще одна грань постаті Яцковського – його перекладацька діяльність: «Перетвори з польських авторів», як зазначає Б.Боровець. Звісно, вони теж зроблені згідно норм тодішньої граматики і на сьогоднішній день не зовсім спийнятні для освіченого читача. Свою рукописну збірку поетичних перекладів з польської 1875-1886 років М.Яцковський відкриває «Переднім словом», яке, зокрема, викликає цікавість роздумами про мову: «1885 року пан Іван Франко у листі своїм до газети «Край»… спом’янув і про мій переклад двох книжок поеми «Пан Тадій», завдав мині деякі малозаслужані похвали; а тільки дав мині докір, що я нашпигував той переклад провінціональними словами: то єсть, не шукав чуженних вираженій, а зкористував з наших областних слів. Правду сказавши, я рад такій критиці дотепного письменника і почитую її для себе хлюбою. Надперш, вона доказує, що я знаю мою рідну мову, і старався збагнути її, не потакуючи письменникам, котрі пізнавши одну її говірку, почитують вже себе вишметніми літераторами…»(С. 62).
«Як витворимо для нашої мови самовитую і путную укладницю (Граматику), добре застосованну і придобну для неї правопись, котра би була знаком порозуміння поміж усіми народніми говірками, і так іще не достигнемо всього, що потрібно для вишметності нашої мови». (С. 63).
Книга про М.Яцковського цікава і філологічними замітками про те, як треба читати те письмо. У ній подано цілу низку слів і пояснень до них, уміщено полісько-польський словничок, який у М.Яцковського починається з букви «Б».
У своїй книзі Б.Боровець подає ряд документів (листів, статтей), які переконливо свідчать, що М.Яцковський «пристрасно обстоював самобутність української мови». (С. 89). Зокрема в статті «Одказ п. Андріяшеву», надісланій до журналу «Правда» у травні 1876 року, М.Яцковський пише: «Каже п. Андріяшев, що великоруська і Українська мови вийшли з єдиного джерела – з письменних творів Київської Окадемії у ХУІІ столітті; тому зовсім неправда. Іще і чутки не було о Київській Окадемії, а вже зустрічаємо прослідки Українського слова у Іпатіївській Літописі і «Слові о полку Ігоря»: то мова Слав’ян, предковічних тубільників Дніпрянсько-Бужанських земель, котрій не могли зовсім перековерзати ні Варяжчина, ні Монгольщина, ні Польщизна. …Не так то вбога мова Українська, як те здається письмаку «Братнього слова»… (С. 93-94).
Знаходить місце у книзі Б.Боровця переклад М.Яцковським «Пана Тадеуша» з польської і зауваження щодо цього перекладу Івана Франка, який зокрема зазначає, що «мова цього перекладу хоч і насичена оригінальними зворотами, містила надто велику кількість провінціоналізмів, вузькорегіональних слів тощо». (С. 96-97).
Дослідник вдається до спроби поміркувати і над псевдонімами М.Яцковського, яких, як уже згадувалось, у нього було кілька: «… в одному випадку він підписувався Михалко з-над Случа, в іншому – Кузьма Волинець, ще в іншому – Василько з Батурина». (С. 113). Автор дослідження робить сміливі і досить переконливі припущення: «Чи було це спробою уникнути можливих переслідувань за ідейно-тематичну спрямованість пропонованих до друку «утворів»? Можливо. Але що кожен псевдонім має чітке смислове навантаження під тим чи іншим твором – то це безперечно». (С. 113).
Перегортаючи останні сторінки книги Б.Боровця, можна лишень уявити, яким і нелегким було сходження автора на дослідницьку Голгофу. Це і клопітка праця в наукових бібліотеках, архівних установах, музеях, і відшукування найцінніших документів, матеріалів, і зустрічі з науковцями, які певною мірою уже зупинялись на стежках М.Яцковського, і глибоке вдумливе вивчення історичних, філологічних джерел, які б дали можливість зробити аргументовані аналітичні висновки щодо постаті М.Яцковського. Однак, здолавши все-таки круту дослідницьку Голгофу, систематизувавши зібраний матеріал і художньо оформивши свою працю, Борис Боровець дійшов ґрунтовних висновків:
«Маємо ще раз визнати, що він не піднявся урівень з давно вже хрестоматійними діячами української культури, сучасником котрих був. І написане ним ні за обсягом, ні за художністю не може дорівнятися до написаного тими, хто став окрасою української літератури, хто заклав підвалини сучасної літературної мови. Але маємо пам’ятати і пошанувати людину, яка зі своєї поліської глибинки в міру знань і можливостей долучилася до цієї невмирущої справи. І сьогодні, коли українська мова в багатьох випадках, як і в тодішні валуєвсько-андріяшівські часи, так само зневажена, ставати на її оборону, як це робив етнічний поляк з українською душею Михайло Яцковський». (С. 114).
Завершальним акордом книги є поетичні рядки Б.Боровця, які спонукають усіх небайдужих стати на захист рідної мови:
Коли вже в Україні так мало зосталось Вкраїни,
А з високих трибун лише патока слізна тече…
Уставайте, Михалки, з духовної сеї руїни,
Підставляйте своє провінційне синівське плече.
Книга Бориса Боровця «Михайло Яцковський у документах, віршах і листах», на мою думку, є досить актуальною на сьогоднішній день. Вона є унікальною знахідкою для істориків, філологів, краєзнавців та інших науковців, що покликані засівати духовне поле зерном, яке здатне прорости лише за умови вдалого засіву талановитого сіяча. Вона є тим духовним кришталиком, який потрапивши в серце, забринить зворушливою струною і вкотре нагадає, що ми ж – українці… Однак, чи завжди і скрізь ми здатні захистити своє, українське, так наполегливо, сміливо і переконливо, як це робив у свій час Михайло Яцковський?
Переконана, що це художньо-документальне видання знайде чільне місце серед ґрунтовних наукових досліджень, і праця автора буде належно поцінована науковцями, літераторами і просто вдумливими освіченими читачами.