ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО БЕЗ ЗАГЛАД»
(Реалістично-натуралістичні аспекти роману-мозаїк Бориса Боровця «Заглада»)

Його книги не можуть залишити читача байдужим, оскільки кожна з них видається мені й досі свіжою і живою. Цілком можливо, що це відчуття навіяне самим Борисом Боровцем, його виключно людською чистотою і щирістю. Втім, для талановитого письменника, який повен творчої наснаги і сил, має не лише власний стиль і шляхетний характер, а й прагне донести правду до читача, запросивши слово на сповідь до храму «Благословенних часів», усі мої емоційні захоплення не матимуть особливого значення без розкриття авторської індивідуальності митця, тобто літературознавчого підходу до аналізу його творчості.
З появою кожної нової книги Бориса Боровця відкриваю у творчості письменника щось новаторське. Новаторство роману-мозаїки «Заглада» простежується в серйозному і наполегливому пошуку художньої форми, адекватної глибокому життєвому змісту, активній позиції письменника-громадянина, який вміє наштовхнути читача на роздуми, запалити його силою своїх переконань.
У чому оригінальність твору, коріння його сили? У ньому відтворено пережите, сказано вистраждане – звідси його щирість, без жодних інсинуацій. Його тема хвилює, вражає кожну чутливу і щиру душу. Йому властиві логічна визначеність, переконливість, зріла і виношена думка, глибоке й бурхливе почуття відповідальності. У ньому втілено реальне життєве кредо автора, яке переконливо виявляє моральну чистоту й самовіддане служіння мистецтву слова.
Композиційно роман-мозаїка Б. Боровця «Заглада» розпадається на пролог, дві частини та епілог. Кожна з частин має свої складові, тобто окремі невеличкі розділи (мозаїки), як наразі маємо, розповіді оповідача, крізь які простежуються події Другої світової війни «убогого поліського заслучанського краю».
Пролог та епілог є зв’язуючими ланками, що допомагають розповідачеві (автору) перекинути місток до оповідача (зокрема, оповідачів у творі декілька: Степан і Ганночка, їхній син Василь, дві Марії Павлівни…).
Розглядаючи внутрішню організацію сюжету першої частини «У збігах», бачимо логічну структуру побудови дії, що вбирає в себе п’ять елементів: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію та розв’язку.
Експозицією цієї частини є опис страху, що «холодним слизьким гадюччям заповзає в село, розтікається вуличками, проникає в оселі, в душі людей…». Експозиція виконує функцію інформування читача, вводить у ситуацію, в якій назріває конфлікт. «Страх поборює всі благісні почування, заповзає в кожну шпаринку людського єства, вистуджує його. …Чи не щодень то тут, то там палають довколишні села, хутори».
Зав’зкою може служити у творі одруження Степана з Ганночкою, яке логічно назвати щастям на місяць: «у лютому – весілля, а в березні – Степанові на службу в армію».
Надзвичайно напружений розвиток дії насичений розповідями про винищення бідних юдеїв, пограбування і підпал панської садиби, проте як панночки Галя, Валя і Ганюта з горя топляться у ставку, як гітлерівці зганяють у Геньову клуню людей і підпалюють, як совецькі партизани розстрілюють Віктора…
Кульмінацією цієї частини, безперечно, є епізод знущання над батюшкою, матушкою з дитинчам і Параскою.
«У хату вриваються кілька поляків, розпашілих від біганини і вогню, в розхристаному одязі:
- Що тут робиш? – кидається один до батюшки.
- Сиджу, читаю, - відповідає той.
- Пся крев, - лається непроханий гість і хапає батюшку за рукава.
- Йди сюди!.. –
Тягне його на двір.
Інші нишпорять по хаті, знаходять за піччю матушку з дітьми і теж
виводять у двір.
Бити всіх до ноги, навіть дітей, щоб не було жодного українця на нашій землі! – лунає з темряви.
… І бачить Марійка, що в дворі у відсвітах згасаючого пожарища лежать у крові поколоті багнетами батюшка Олександер, матушка з дитинчам, а оддалік – Параска».
Повернення Степана з полону додому доводить до логічної розв’язки, якою однак не вичерпується глибина сюжетної проблематики, оскільки події про Степанові поневіряння і полон знаходять місце у другій частині роману-мозаїки, що має назву «Крутіж».
Композицію цієї частини вибудувано за принципом «сюжет в сюжеті». Адже Степан, як уже відомо з першої частини, повернувся додому, розпочинається другий виток його життя при іншій владі, але всередині цього витка спогади про табір і ті поневіряння, які не залишають його свідомість. Щоразу зринаючи на поверхню, вони нагадують про минуле, яке, мов цупкі реп’яхи, важко відірвати і позбутися. І той «крутіж» перслідує його навіть у снах. «Ще з малих літ Степанові часто сниться один і той же сон: ніби стоїть він на крутому березі якоїсь нуртуючої річки, і треба йти й боїться зробити крок, щоб не звалитися вниз. І от ступає цей крок, пісок під ногами повзе-сповзає і він разом з піском і собі сповзає у вир, у той крутіж. Вода підхоплює його, закручує, несе кудись углиб. Він борсається щосили, пірнає вбік од того круговороту і виривається з його обіймів, випливаючи десь далеко-далеко, на тихій воді.
Спостеріг Степан, що після такого сну з ним обов’язково має щось статися: так було, коли в армію забрали зненацька, коли мати померла…»
Запис у стрибки при військкоматі, будівництво хати для своєї сім’ї, запуск спаленого німцями млина – це зовнішній виток сюжету, а внутрішній – табірне життя, робота у вербувальника Віктора Лянге, зустріч з Митром Сидоровим, своїм однолітком з Любименя, з односельцями, яких везуть на нові землі, відвойовані німцями.
Образ отця Олександера в своїй сюжетній композиції аналогічний образу Степана. Адже у першій частині, як уже відомо, батюшку разом із матушкою і дитинчам закололи багнетами бузувіри. Якщо взяти це за зовнішній виток, то внутрішній розвивається через життєпис вчительки Марії, у долі якої отець Олександер зіграв надзвичайно важливу роль, оскільки вона була меншою сестрою його дружини Валентини, а він навіть після переводу його у Залужжя не переставав нею опікуватися і навчати її. Гуманний і впевнений у своїх діях, отець Олександер ніколи не лукавить із совістю: він сміливо рятує юних бранців, не боїться підтримувати стосунки з «Бульбою», рятує Поліну від намірів Вільного відправити її в Німеччину. Переповнене суцільною смугою трагедій, життя батюшки стає символом стійкості духу, глибокого благородства і воістину християнських коренів. Він боляче переживає підставу Вільного, який, підпаливши церкву, звинувачує в цьому отця Олександера; власний арешт, від якого його звільняє німець Вельке (з ним він колись навчався у Віденській музичній академії); смерть свого сина Сергійка.
Цікавим персонажем є образ «Бульби» і його соратників, серед яких і отець Олександер, до якого часто навідується «Бульба», і Поліна, яка працює друкаркою та зв’язковою в отамана, і його дружина Анна, замордована і страчена бандерівцями.
На боці зла, жорстокості, свавілля господарюють Вільний, Мар’янчук із Шабатурою. Так, з наказу Мар’янчука вішають чоловіка «за зв’язки з советами»; він же вистежує і вбиває «Осику», який разом з іншими лісовиками зупиняється у Хаври. Вільний, якого присилають у школу, пише доноси на Марію в райвно.
Типові характери в романі-мозаїці Б. Боровця діють не в уявному чи абстрактному світі мрій, фантазій або міфів, а в конкретно-історичних умовах. Герої тут зображені на тлі доби, в якій проступає обличчя історії. Історичні обставини, в яких вони живуть і діють, впливають на них, мотивуючи певні їхні вчинки. Як наголошував Б. Брехт, «митці-реалісти відображають суперечність у людях та їхніх взаєминах і відображають умови, за яких такі суперечності розвиваються». Звідси випливають реалістичні спекти роману-мозаїки «Заглада».
Примусити реальних героїв діяти в реальному середовищі, дати читачеві шматок людського життя – у цьому весь натуралістичний роман. Виходячи з таких міркувань Е. Золя, роман-мозаїка «Заглада» глибоко натуралістичний. Адже прототипами головних героїв Степана та Ганночки є батьки письменника Тимофій Юхимович і Мотруна Лазарівна. Коли вчитатися у розповідь «Про батька і матір» із книги «У пам’яті і в серці» (Волинські обереги, 2015), то простежується чітка паралель між їхніми долями.
Уже з прологу читач дізнається, що роман-мозаїка – це фактично щоденникові записи автора. І тут варто зазначити, що жанрова специфіка щоденників полягає в тому, що в них відсутні й єдиний сюжет, немає єдиного спільного ідейного задуму. Естетичної цілісності щоденникам надає сам автор. Щоденникам притаманне зведення воєдино фотографічного спостереження над життям і широке узагальнення дійсності. Тому, на мою думку, досить вдалою є прикладка «мозаїка» у визначенні жанру епічного твору. Незважаючи на щоденниковість, письменнику вдається все-таки вибудувати сюжет і донести до читача ідею. Роман-мозаїка, таким чином, стає мистецьким твором фактографії та документальності, оскільки написаний на живих розповідях, які і є документальним матеріалом.
В романі відсутня авторська оцінка. Письменник не моралізує, не аналізує фактів, вчинків своїх персонажів. Адже митець-натураліст – лише «реєстратор фактів». При цьому для письменника не існує якихось «заборонених» тем, непридатних сюжетів, «низьких» фабул. Так само, як лікар не може нехтувати хворим через «неприємну» хворобу, письменник просто не має права відмовитися від зображення малопривабливих аспектів дійсності. Таким чином, у творчій практиці натуралістів відбувається значне розширення тематики. «Шукати фактичну правду й на ній все добувати», - так влучно визначила поетику натуралізму Леся Українка. Яскравим зразком натуралістичного роману, на мою думку, є «Заглада» Бориса Боровця.
У своєму романі письменник не прив’язує читача до власних міркувань, а дає можливість йому самостійно карати, співчувати, симпатизувати, вільно обирати шлях роздумів, які б утверджували «пам'ять про тих, кому хотілося просто жити на цій землі, що усіх готова була пригорнути, нагодувати, не питаючи, кого яка мати народила, на якій мові колискові пісні співала. Заради майбутнього без заглад».
Своїм романом Борис Боровець засвідчує відповідальне ставлення до літературної праці, яскраво демонструє незліченні можливості художнього стилю і багатющі скарби української народної мови. У романі приваблює не лише система образів та ідейний зміст, а й мовно –стилістичні засоби («І що воно робиться у свети, куме? Коли вже той бойні приде конець»; «Гадськиє мазуре з Вербеня вчора спалили Гнатових, прибегла Синячиха, каже, що всех до ноги позабивали, і Гапку, і Петра, і малих. То хлопци збираюца на Вербень…»).
Життя іде. Міняються смаки, пріоритети, ідеології. Одні ідеї приходять на зміну іншим, витискаються за межі актуальності. Але література завжди була і залишається в своїй актуальній суті незмінним пріоритетом творчих пошуків, неоціненним скарбом пізнання істини. Неабияка заслуга в цьому і Бориса Боровця, який глибоко відчуває вимоги доби, наперед прогнозує хід її розвитку, сміливо кидає виклик майбутньому.