Чи можуть повернуся у постійне русло життя фізично та душевно розбиті жертви, які вижили після концтаборів?

Чи є шлях від пекла до звичного життя, без страшних спогадів?

А чи можна зцілитися душею та зустріти весну? Весну сповнену повноцінного життя?

Тему душевного зцілення після концтаборів порушила не лише Едіт Еґер у своєму творі "Вибір" та Віктор Франкл у своїй роботі "Людина у пошуках справжнього сенсу". Цієї проблеми торкнувся й словенський письменник Борис Пахор. Автор розповів свою трагічну історію із власного досвіду.

Навесні 1945 року головний герой Радко Субан, словенець із Трієста,  прибув до санаторію для хворих на сухоти у передмістя Парижа. Впродовж всього часу перебування у санаторії Радко пригадує свою роботу санітаром у таборі смерті, його обов'язок полягав у транспортуванні мерців до крематорію. Він став свідком не лише страшних злочинів, а й негуманних вчинків місцевих фрау, які забирали попіл з крематорію для підживлення квітників.

Жахливі переживання, пов'язані з нацистами та концтаборами, засіли в глибині душі Радко. Постало важливе питання: "Як знову увійти в суспільство?" Радко вимушений був навчитися жити заново.

Важкою була ця дорога, але автор поміж жорстоких та напружених сторінок, залишив надію, що все ж таки воля до життя може здолати все. Кохання допомогло головному герою вийти з темряви.